Розділ 9.

— Студенти! Ану шикуйсь! — гримнув голос старшого сержанта.

Він луною розніссям між темними і сірими схилами гір.

Ми стояли шеренгою перед казармами Сектора 3 — воєнної застави на південному хребті Ваарійських гір. Ранок ще не встиг розгорнутись повністю, але повітря вже встигло просочитися гаром, потом і запахом сталі.

Мене трохи хитало. Після телепортації важко було прийти в себе, все здавалось якимось нереальним: небо — надто сірим, земля — надто темною, звуки — приглушеними. Мене ще нудило. Нас ніби стискало в кам’яному кулаку й викинуло у холодну реальність.

Владислав, хоч і стояв прямо та обличчям був трохи блідий. Ліанна тримала себе в руках, але здавалося, що вона зціпила зуби, щоб не втратити свідомість. Маріс намагався непомітно дихати глибше, Рея ж присіла, сперлася на коліно й матюкнулася собі під ніс.

— Це вам не зілля в Академії варити! — прогримів сержант знову, проходячи повз. — Чого вас там, золотеньких, вчили? Писати формули на пергаментах? 

Позаду нього пройшов загін солдатів.

Форма на них була рвана, пропалена, а деякі з них ішли, кульгаючи. Когось підтримували під руки, інші несли побратимів на носилках, закриваючи їм очі від вітру. Сморід був страшний — кров, піт, дим, магія. Один із солдатів ішов із обгорілим мечем, що парував на морозі. Його очі ніби були порожні. Інший тримав на грудях зламаний медальйон — очевидно, уламок захисного амулету, який не витримав навали.

Я оципиніла, це не просто тренування, тут дійсно війна, демони це не якась вигадка, це реальність. Я згадала теплі аудиторії Академії. Аромати зілля, спів менторів, полум’я, що грало між пальцями. Там ми вчилися. А тут — ми або вціліємо, або загинемо.

— Перший взвод! — сержант зупинився перед нами. Його очі блищали, але не від добра. — Ваша п’ятірка приписана до патрульного маршруту “Тринадцятий обхід”. Вивчаєте територію. У разі виявлення демонічної активності — відступати й доповідати. Не грайтесь у героїв. Тут герої довго не живуть.
 

— Я і не планувала помирати, — пробурмотіла Рея поруч, стискаючи ремені на сумці.
 

— Але ми не відступимо так легко — підморгнула їй Ліанна.
 

— А де магістр Тарен Ейріс? — спитав Владислав, глянувши на сержанта.
 

— Він на раді старших командуючих, ну а поки що вам про все розкаже капітан Роган, він ознайомить вас  усім та проведи короткий екскурс. 
— Я капітан Роган, можете до мене так і звертатись. Беріть свої речі та проходимо до казарми.

Ми згуртовано поспішили за капітаном, казармою виявилась велика палатка, зайшовши в середину стало зрозуміло що палатка поділена на місця для спання, які були поділені на жіночу та чоловічу частину. Я видихнула , хоч ми і звикли за цей семестр один до одного, разом тренувались, але спати в одній кімнаті не хотілось. 
— ось тут ваші спальні місцях права жіноча частина зліва чоловіча, виберіть собі койки складіть речі і йдемо далі, — промовив капітан. 
Я трішки розгубилась, але Ліанна, взявши нас з Ріа за руки, повела до жіночої сторони. Хутко вибравши собі місця і лишивши речі, ми повернулись до куратора, хлопці від чекали там.

Далі 

Я підняла очі до неба. Воно тут було майже безкольоровим. І надто чужим. Але в серці розгорався вогонь — не лише мій, магічний — а той інший, що шепоче в грудях, коли ти стоїш на краю чогось нового.

.

Другий день у горах почався майже спокійно. Ми вирушили в обхід за розпорядженням капітана Рогана. “Тринадцятий маршрут” пролягав вздовж ущелини Тіргад, крізь вузький, кам’янистий прохід, що вів до старого караульного посту, давно покинутого після однієї з демонських навал. Повітря там було важке, а магія — нестабільна.

— Скільки ще? — пробурмотіла Рея, пробираючись через колючі зарості. Вогонь у її долонях тихо тлів, освітлюючи нам дорогу. — Я відчуваю, як ці кущі хочуть мене вбити.

— У них більше шансів, ніж у демонів, — кинув Владислав. Він ішов першим, тримаючи бар’єр слабкого полум’я перед групою.

Маріс ішов посередині, уважно вивчаючи чар-карту регіону. Його погляд періодично сіпався — щось у повітрі його бентежило. Я це теж відчувала. Немов тінь, що ковзає за плечима, але щоразу ховається, коли обертаєшся.

— Тут… щось не так, — прошепотіла я. Вогонь під моїми пальцями повівся дивно — замерехтів ривками, немов реагував не на мене, а на щось зовнішнє.

— Я теж це відчуваю, — зупинилась Ліанна. — Простір… зрушений.

І в ту мить… повітря розірвалося.

Реальність затріщала, немов старе скло. Зсередини хмари викрутилось щось, що нагадувало вихор з попелу, зубів і тіней. Спочатку один, потім два, потім ще. П’ять, шість… Дюжина демонів нижчого рівня, вкриті твердими лусками, з довгими, вими руками, що нагадували списи, розірвали повітря і впали на нас з вереском.

— Усі в бойову позицію! — закричав Владислав, активуючи вогняний бар’єр. — Не дозволяйте їм прорвати лінію!

Ми відреагували, як навчали — інстинктивно. Полум’я вирвалося з наших рук. Я вивільнила два коротких вогняних леза, Рея — випустила в небо шквал вогняних стріл, Маріс збудував тимчасову вогневу завісу.

Демони були швидкі, але неорганізовані. Один прорвався повз щит Владислава — я кинулась навперейми, розрізала його полум’ям пополам. Гнилий запах вдарив у ніс, шкіра на його тілі потріскалась і розлетілась порохом.

— Відходь! Відходь! — кричала Ліанна, намагаючись створити другий бар’єр.

Але їх було більше, ніж ми встигли порахувати.

І тоді один із них — більший, з очима, що світились тьмяно-синім, мов вогні могили — заговорив. Не словами, а прямо в наші голови.