Розділ 8.

— У Ваарійські гори? — вигукнула я, майже не вірячи своїм вухам.

У головному холі Королівської академії магії стояла напружена тиша. Після сесії ми всі ще не встигли відійти — дехто святкував, дехто спав, обгорнувшись мантіями просто в залі, але нас, студентів факультету Стихії Вогню, зібрали окремо.

Семестр позаду.

Ми вивчили чимало — від основ некромантії до складних оборонних бар’єрів, розкладали душі на формули, а зілля готували під звуки бойових гімнів. Ми навчилися не лише керувати вогнем — ми вчились дихали ним.

І от тепер… тритижнева практика. У реальних умовах.

— Саме так, — зухвало промовив Владислав, син графа Ір’ґана, капітан нашої п’ятірки. — Ваарійські гори. Сектор III. Південний хребет. Поруч із Туманними скелями.

Його мантія багряного кольору із золотим оздобленням ледь коливалась від дотику жару, що й досі вивітрювався після його останнього бар’єру. Він виглядав впевнено, як завжди, і ця впевненість дратувала мене до скреготу зубів.

— Ти з глузду з’їхав? — Рея, донька барона Південного Узлісся, схрестила руки на грудях. — Ми щойно завершили сесію. Нам обіцяли практику, але не самогубство.

— Демони й досі прориваються через океан між материками, — озвався тихо Маріс. Його голос був спокійним, але в очах жевріла тривога. — Південний хребет вважається зоною з високим рівнем ризику.

— Зони без ризику — це для слабких, — відмахнувся Владислав. — А ми — не слабкі. І ти, Марісе, це знаєш.

— Не всі з нас знатного роду з власними вчителями, — промовила Ліанна рівно, не підвищуючи голосу. Її каштанове волосся, яке за семестр трохи відросло, вона зібрала в маленький хвіст. — Дехто з нас не мав персонального наставника з п’яти років.

Я дивилась на них — усіх. Ми стали командою, хай і не без тертя. Пройшли лабіринт у підземеллі з нежиттю, варили зілля, які могли б вбити при помилці в одному грамі, і витримали спільний курс захисту від темної магії, де нас змушували цілими днями сидіти під ударом заклять, поки ми не навчилися рефлексом створювати вогняний купол.

— Але чому саме Ваарійські? — запитала я вже тихіше. — Ми ж чули… там останнім часом знову фіксують появу нижчих демонів.

— Ось тому і саме туди, — Владислав зробив крок уперед, і на мить з його очей зникло зухвальство — залишилась лише рішучість. — Ми — не просто студенти. Ми — майбутні магістри вогню. І якщо ми не здатні вистояти в горах, де кров стигне ще до того, як її проллють — то дарма пройшли ці місяці.

На мить запала тиша.

— Ну, звучить… пафосно. Але чорт забирай, мені подобається, — пробурмотіла Рея, підморгнувши мені. — Якщо вже палати, то яскраво, га?

— Ми ж їдемо з куратором, магістром Тареном Ейрісом? — тихо спитав Маріс, і це питання зависло в повітрі як попіл над згарищем.

— Звісно, — коротко відповів Владислав. — Куратор, а по сумісництву, наш декан поїде з нами. Не хвилюйтесь, діти.

— Ох, це вже не погано, — відмітила Ліанна. — Якщо він з нами — значить, у нас є шанс вижити.

Я ж стояла, дивилась на гобелен із гербом академії, і відчувала, як щось змінюється. Як вітер змін наближається з Півдня — з-за хребтів, де демони ще не сплять.

— Тоді… збираймо речі, — сказала я. — І готуйтесь. Там, за горами, починається справжнє навчання.

—————

Після того, як нам повідомили про місце проходження практики, всі розійшлись по своїх кімнатах. Ми з Ліанною мовчки піднялися по сходам на другий поверх, в наше спільне помешкання.

Коли двері зачинилися за нами, я з полегшенням зітхнула. Академія в цей день гуділо, як вулик — всі готувалися, панікували, комусь не вистачило спорядження, хтось уже ридав через новини про втрату стипендії. А ми мовчки зібралися до гір, де нас чекали демони, холод і невідомість.

Я почала збирати свої речі.

Їх було не так багато. За цей семестр мені вдалося увійти до десятки кращих студентів факультету, що дало мені стипендію — десять срібних на місяць. На тлі інших це було зовсім небагато, але хоч щось. Я не могла дозволити собі розкішні мантії чи зачаровані прикраси, тож моя сумка була скромною: змінний одяг, запас білизни, пара зручних черевиків, теплий плащ, невеликий пакунок із гігієнічними засобами та невеликий мішечок із зіллям, які я зварила сама — зцілення, відновлення енергії, опір ілюзорному туману.

— Думаєш, ми витримаємо три тижні? — запитала Ліанна, лагодячи свою похідну мантію.

— Не знаю, — зізналася я, складаючи зілля у внутрішні відділи сумки. — Але ми мусимо. У нас просто немає вибору.

— Аби Маріас не зірвав якусь печеру над головою. І щоб Влад не влаштував “героїчну дуель” з якимось демонячим щеням…

Ми обидві посміхнулися.

Хоч ми й пройшли пліч-о-пліч цей семестр, звикли одна до одної, але що чекає нас там — у горах — не знав ніхто. І попри жарти, кожна з нас розуміла: ця подорож змінить усе.

Семестр справді пролетів непомітно.

Моє володіння вогняною стихією стрімко зростало. Викладачі звернули увагу на це, але найбільше — декан Ейріс. Його погляд, пронизливий, як загартований меч, кілька разів затримувався на мені довше, ніж треба. А під час останнього заняття його очі спалахнули тривогою, коли моє заклинання буквально вибухнуло жаром і виштовхнувхнуло цілий клас на метр назад.

Я не розповідала нікому, що в останні тижні мені ставало важче стримувати силу. Вогонь у мені ріс. Його вже не можна було загасити медитацією чи простими вправами. Він рвався назовні.

І ще… сни.

Чорні очі із золотим відблиском поверталися знову й знову. Я бачила їх у тумані. Вони ніби стежили. Іноді я чула голос. Тихий, обволікаючий, немов з глибини стародавніх печер:

“Моя… Скоро…”

Але хто? Чия? І чому я? Відповідей не було.

У зілляварінні я почала показувати дуже добрі результати. Робота з настоями, витяжками й есенціями приносила мені справжнє задоволення. Я навчилася комбінувати інгредієнти з точною точністю, ніби інтуїтивно знала, скільки чого треба додати.

Захисні щити виходили стійкими, навіть під натиском темних заклять. Фізична підготовка теж покращилася, хоч я й залишалася худорлявою — але вже з міцними руками, витривалістю та швидкістю. Некромантія залишалася найслабшою стороною — я вивчала теорію, але на практиці не могла викликати навіть привида. Темна енергія не слухалась мене. І я цьому тільки раділа.