Розділ 7.

Дні летіли невпинно, і ось уже настала субота.

Цілий тиждень я не зупинялась ні на хвилину: уважно слухала лекції, робила всі домашні завдання, і щовечора йшла тренуватись. Добре, що тренувальний зал був відкритий цілодобово — іноді я там залишалась майже до світанку.

Я дуже хотіла стати сильнішою. Не просто витримати тут, а справді вирости — показати себе, пробитись у десятку лідерів факультету. Стипендія була для мене не просто бонусом — вона була необхідністю.

Але чим далі, тим більше я відчувала: навчання захоплює мене повністю. Не тому, що треба, а тому що цікаво.

Зілля давались мені легко, ніби я вже раніше з ними працювала. Артефакти — взагалі окрема любов. Їхнє тремтіння в долонях, коли активуєш магічне ядро… Я ніби відчувала, як вони “дихають”.

І навіть з моєю стихією — вогнем — справи пішли краще. Полум’я стало слухнянішим, мені більше не треба було злитися, щоб викликати хоча б іскру. Воно приходило, коли я кликала.

Мабуть, своє давало знати те, що я вже повнолітня. Магія всередині стала стабільнішою. Сильнішою. Живою.

Моє тіло трохи змінилося — підтягнулось від постійних фізичних навантажень і регулярного харчування. Академія не залишала нам шансу бути лінивими чи голодними. Але до будь-яких округлостей мені ще було далеко. Я все ще залишалась худорлявою, майже плоскою — і це мене анітрохи не хвилювало.

На роздуми про зовнішність просто не вистачало часу. У пріоритеті було навчання.

Вчитись, вчитись і ще раз вчитись — ось що було головним.

Коли я зізналася Ліанні, що вже повнолітня, вона одразу влаштувала невеличкий пікнік у парку академії, запросивши Ріа та Міраса. Сиділи на ковдрі, їли теплі булочки, і хоч це було скромне святкування, я була вдячна. Моя дата народження — не календарна. А з того дня, як мене знайшли на сходах притулку.

Подарунки були прості, але з душою. Ріа подарувала красиву сорочку зеленого кольору з вишитими квітами на рукавах. А Мірас справді здивував — він подарував мені бронзову заколку для волосся у формі дракона. Вона була тонка, витончена, з витонченими вигинами крил і крихітними бурштиновими очима. Ідеально пасувала до мого волосся — рудого, наче сам вогонь, неслухняного, що так і залишалося вічним безладом на моїй голові, хоч я й намагалась приборкати його щоранку.

—————

Ось настало перше заняття нашої п’ятірки. Ми мовчки стояли в головному холі Академії, чекаючи на декана факультету Стихії Вогню — мага Ейріса. У повітрі витала напруга: ніхто з нас не знав, що на нас чекає.

Нарешті з’явився магістр Ейріс — високий, з різкими рисами обличчя й поглядом, який ніби проникав глибше за думки.

— Ідіть за мною, — коротко кинув він, не зупиняючись.

Ми рушили за ним. Пройшли довгим переходом, який вивів нас до внутрішнього саду Академії. Але сад був зовсім не таким, яким я бачила його з вікна. Тепер це був лабіринт — високі живі стіни з темно-зеленого плюща ворушились, ніби дихали, а в повітрі відчувалась магія. 

— Це — Лабіринт Вогню. Ваше завдання — дістатися центру, всією командою, — сказав Ейріс і подивився на нас, ніби оцінював ще до початку. — У ньому є пастки, ілюзії, жар, який знищує все на шляху. Працюйте разом. Якщо не злагоджено — не вийдете. І не забувайте — ви всі одна команда. Вам доведеться навчитися всьому разом.

І з цими словами він зник — буквально розчинився у повітрі.

— Чудово, — пробурмотіла я, і ми ступили всередину.

Спочатку все було спокійно — лише тепло й затхлий запах моху. Але вже за кілька хвилин почалось.

Зі стіни раптово вирвалося полум’я — вузький струмінь, що пересік нам шлях. Ми встигли зреагувати — Ріа вистрілила у відповідь вогняним щитом, і жар розсікся на всі боки, обпаливши листя.

— Наступного разу хоч хтось міг би попередити! — вигукнула вона з роздратуванням.

— Не скигли. Це лише початок, — кинув Владислав, який ішов попереду з виглядом людини, що знає все на світі.

— Може, варто визначити когось іншого на роль капітана? — обережно озвалася Ліанна.

— Жереб обрав мене, вже все вирішили — відповів Владислав, навіть не обернувшись.

Я закотила очі. Вогонь у мені ледь не зірвався з контролю. Але змусила себе мовчати. У нас ще цілий лабіринт.

Чим далі ми йшли, тим складніше ставало. З підлоги зненацька вилітали колючі шипи, з повітря сипались жарини, а один раз ми ледь не потрапили під вогняний дощ, що зривався з неба в одному з проходів.

Наші щити трималися, але погано. Владислав постійно діяв сам, кидався вперед і цим лише ускладнював ситуацію.

Ріа двічі витягала його з пастки.

— Якщо ти ще раз так рвонеш вперед — іди сам, — прошипіла вона після чергового інциденту.

— Я просто дію, поки ви всі стоїте й думаєте, — огризнувся він.

Маріс, худорлявий хлопець в окулярах, намагався тримати нейтралітет, але й у нього з’являлась злість на обличчі. Ми всі розуміли: як команда ми ще ніякі. І тільки наша реакція й стихія вогню, яка в кожного проявлялась трохи по-своєму, рятували нас від поразки.

На завершальному етапі ми натрапили на магічну ілюзію. Стежка роздвоїлась, а з обох боків — полум’яні стіни. Здавалося, що обидві дороги ведуть до виходу.

— Це пастка. Я це відчуваю, — сказала я.

— Звідки ти знаєш? — Владислав скептично на мене подивився.

Я нічого не відповіла. Просто зосередилась, заплющила очі й прислухалась до вогню всередині. Я відчула, як одна з доріг “дихає” неправдою. Це була ілюзія, тонко вплетена в енергію стихії.

— Сюди, — впевнено показала я на праву стежку.

На диво, Владислав не заперечив. І ми вийшли. Обпалені, зморені, але живі.

Коли ми нарешті ступили в центр лабіринту, простір довкола розчинився, і перед нами знову з’явився магістр Ейріс.

— Ви вижили, — сказав він. — Але як команда ви — лише початок. Поки що — купа іскор, а не полум’я.

Та з іскор теж можна розпалити вогонь. Якщо навчитесь тримати одне одного — не заважати.

Він кивнув і зник.

Ми мовчки переглянулись. Всі були виснажені. Але в глибині душі кожен знав: це ще навіть не справжнє випробування. Це був лише перший урок.