Розділ 6.

Після занять, в пʼятницю, нас, усіх двадцять п’ять першокурсників факультету Стихії Вогню, зібрали в Центральному залі. Простір дихав полум’ям — у буквальному сенсі: навколо повільно крутилися язики магічного вогню, що не обпікали, а лиш пульсували теплом.

Поряд із нашим деканом, магістром Ейрісом, стояв сам ректор академії — Арканіст Торем Валлаар. Його присутність у залі відчувалась, навіть якщо не дивитись на нього. Постава пряма, очі кольору димного скла, мантія прикрашена рунами і вишитою емблемо. Перед ним на кам’яній підставці стояв артефакт. Це була його перша поява перед нами. Обвівши всіх присутніх, своїм важким поглядом, здавалось він бачить всіх наскрізь, промовив: 

— Перед вами — Серце Полум’я, — промовив ректор, і вогонь навколо зашелестів, немов схилився в повазі.

— Це стародавній артефакт, створений ще на світанку існування нашої академії, — мовив ректор. — Він обирає кожного не випадково, а за законами, відомими лише його Творцю. Артефакт з’єднує ваші аури так, щоб утворилася команда з найбільшим потенціалом.
Його ритуал проникає глибше, ніж здається — він бачить стихії в серцях, силу взаємного резонансу, можливі конфлікти і приховані можливості. І так, іноді вибір може здатися вам незрозумілим або навіть несправедливим. Але повірте — саме з цими людьми ви зможете відкрити в собі те, що ніколи не змогли б наодинці.

Артефакт пульсував ізсередини. Це був напівпрозорий кулястий кристал, ніби витесаний із розжареного бурштину, всередині якого безупинно крутилось крихітне полум’я. Воно то виростало у форму серця, то спадало у спіраль, то згасало до жарини.

Ректор поклав руки на артефакт. Його голос став глибшим:

— Ignis Nexus Aperitur.

— Нехай полум’я відкриє зв’язок.

Кристал спалахнув. Вогонь піднявся вгору, перетворився в десятки золотисто-червоних ниток, які почали кружляти над нами. Нитки згущувались, зв’язувались між собою в вузли й опускались до окремих студентів. Хтось ахнув, коли відчув, як нитка торкнулась грудей — не боляче, але всередині щось змінилось, з’явився тягар… або навпаки — полегшення.

Мені дісталась тонка золота нитка, яка потягнулась до чотирьох інших.

Я побачила, з ким мене поєднало Серце Полум’я.

— Ліанна, зібрана до найменшого руху, дисциплінована до кісток. Але водночас з легким характером, завжди підтримає.

— Дівчина з довгим чорним волоссям — мовчазна, спокійна, ніби тінь. Про неї ходили чутки: нібито дочка барона Північного Узлісся, де магію не вивчають — її всмоктують із колискою. Її ім’я — Ріа. Вона поглянула на мене, повільно, не вороже — але наче дивилась крізь мене.

— Маріс — худорлявий хлопець в окулярах, які весь час сповзали на кінчик носа. 

— І останній… Владислав. Син графа Ір’ґана, гордий, завжди з ідеально випрасуваною формою і поглядом згори. І він… не був задоволений. Ось з ким, можуть бути проблем.

Коли Серце завершило поєднання, він зробив крок уперед:

— Пане ректоре, з усією повагою… — його голос був рівний, але стислий. — Це помилка. Я мав бути у групі з Гіреном і Олексієм, ми з дитинства навчались разом.

Ректор навіть не підвів очей.

— Серце не помиляється, Владиславе.

Владислав змовк, стиснув кулаки. Його погляд ковзнув по мені — недовірливо, із нотками зневаги. Але я не відвела очей.

— Ну що ж, — сказала я тихо. — Вітаю, командо.

Коли всі студенти остаточно розподілилися на новоутворені команди, а ректор покинув залу, магістр Ейріс зробив останнє оголошення.

— Оберіть у своїй групі старшого. У понеділок, перед першою лекцією, хай вони завітають до мого кабінету. Там отримають подальші вказівки щодо командної роботи. —
Його голос, спокійний і рівний, не залишав місця для запитань. На цьому він повернувся та вийшов з зали, залишивши нас самих — двадцять п’ять студентів, тепер уже поділених долею артефакта.

Я стояла поруч із Ліанною, роздивляючись невеличкий символ, на запʼясті, коли до нас підійшли решта членів нашої команди — дівчина з чорним волоссям, звали Ріа, і хлопець з худим обличчям і великими окулярами. Тим часом Владислав кинув на нас зневажливий погляд і, нічого не сказавши, попрямував до гурту своїх приятелів.

Я зітхнула, злегка повела плечима, ніби скидаючи з себе його погляд, і повернулась до наших.

— Мене звати Ельвіра. Але можете просто — Ель, — сказала я.

— Я Ріа фон Падіс. Приємно познайомитись, — відповіла дівчина, її голос був спокійний, навіть трохи стриманий.

— Мене… мене звати Маріс, — промовив хлопець сором’язливо, поправляючи окуляри, які знову з’їхали на перенісся.

— Ну а я — Ліанна, — додала моя сусідка, і в її голосі почувся легкий усміх.

Ми ще кілька секунд постояли в тиші, ніби звикаючи одне до одного, а потім Маріс запропонував:

— Пішли в їдальню?

Ми всі мовчки кивнули — поки що це було найпростіше, що можна було зробити разом.

Їдальня була напівпорожня, як завжди ввечері. Тепле світло ламп плавно лилося зі стелі, відкидаючи м’які тіні на дерев’яні лавки. В повітрі пахло запеченим корінням, бульйоном із гальфійської риби й чимось солодким — мабуть, пирогами.

Ми кожен по черзі взяли їжу з роздачі — миску з гарячим супом, кілька скибок хліба, яблука, хтось прихопив і запечений гарбуз. Потім рушили до столика в дальньому кутку — того самого, за яким ми з Ліанною зазвичай сиділи після лекцій. Він був трохи осторонь, біля вікна.

Ми мовчки сіли. Ліанна поставила поруч дві чашки з чаєм, Маріс акуратно розклав серветку, Ріа мовчки відкусила шматок хліба. Лише коли перші ложки супу зігріли зсередини, хтось порушив мовчанку.

— І що ви про це все думаєте? — спитала я. Було цікаво послухати думку інших.

— Нас попереджали про команди, але я не думала, що це буде ось так, — відповіла Ліанна.

— І не кажи, поєднання цікаве, — додала Ріа. Я подивилась на неї, і була рада, що хоч вона і баронесса, але від неї не відчувалось того зверхнього ставлення до нас.

— А якщо ми не… підходимо одне одному? — тихо озвався Маріс, опустивши очі в тарілку. Було видно, що він хвилюється. — Якщо артефакт помилився?