Розділ 4.

Після того як обеліск визнав мене, і я офіційно вступила на факультет стихії вогню, мені вказали на невелику групу учнів, що стояли біля магістра Ейріса. Це були мої одногрупники.

Я підійшла несміливо. Вогонь у мене вийшов слабкий, ледь тліючий — і всі це бачили. На мене кинули кілька оцінювальних поглядів, деякі — з прихованим презирством. Я була останньою в списку. І, здавалось, останньою за силою.

Та магістр Ейріс підняв руку, і всі стихли.

— Вітаю, студенти. Віднині ваше життя зміниться. Ви — не просто юнаки й дівчата з здібностями. Ви — студенти Королівської Академії Магії. А це не лише привілеї, а й відповідальність, — його голос звучав рівно, але твердо. — Сьогодні у вас ще день відпочинку. Ознайомтесь із Академією. Ось — листи з розкладом і картою. Не забудьте взяти ключі від кімнат у гуртожитку. Дівчата й хлопці проживають окремо. Заборонено заходити до гуртожитків протилежної статі. Далі — форма і мантії. А завтра рівно о восьмій ранку — ваша перша ознайомча лекція.

З цими словами він розвернувся й пішов, залишивши нас самих.

Я стояла нерішуче, розглядаючи карту, коли поряд опинилася дівчина з короткою каштановою стрижкою. Вона була трохи повненька, з милим обличчям і ясними карими очима.

— Мене звати Ліанна Гейріс. Я дочка торгівця тканинами, — промовила вона й усміхнулась. На її щоках з’явились ямочки, від яких серце стало трохи тепліше.

— Я… Ельвіра Мілтон. Сирота з містечка Зорян, — відповіла я, чекаючи, що в її погляді з’явиться та ж сама зверхність, що я вже встигла помітити в інших.

Але Ліанна тільки ще ширше усміхнулась.

— Приємно познайомитись!

Я зніяковіла. Вперше за останні дні я відчула, що, можливо, не всі тут зарозумілі. Можливо, я й справді зможу знайти тут когось… справжнього. Мимоволі згадала Мію — мою подругу з Зоряна. Я навіть не встигла попрощатись… Грудну стисло, очі защипало.

— Щось трапилось? — тихо спитала Ліанна.

— Ні, все в порядку. Просто… ще тиждень тому я й гадки не мала, що опинюсь тут. І… я переживаю, що Мія хвилюється. Можливо, ти знаєш, як відправити листа?

— Звісно! Я покажу, як. Не вішай носа, — весело сказала вона, підтримуючи мене теплом свого голосу. — А зараз ходімо скоріше за ключами. Було б просто чудово, якби ми жили в одній кімнаті! 

Я кивнула й усміхнулася. Ми рушили до головного корпусу гуртожитків — високої будівлі з червоного каменю, обвитої виноградною лозою. Всередині було прохолодно, пахло воском, деревом і старими пергаментами. У вестибюлі за різьбленим столом сиділа виснажена жінка у мантії темно-синього кольору. Вона навіть не глянула на нас.

— Прізвища? — буркнула, занотовуючи щось у великий реєстр.

— Мілтон і Гейріс. — швидко відповіла Ліанна, відчувалось, що вона дочка торговця.

— Кімната 24. Двомісна, південне крило. Ключі — ось. Правила проживання — тут. Не чаклуйте вночі і не тягайте їжу в кімнати, — швидко відбурмотіла вона, вручаючи нам металевий ключ із білою стрічкою.

— Ми разом! — радісно прошепотіла Ліанна, коли ми відійшли. — А я боялась, що мене поселять з якоюсь герцогинею.

Кімната виявилася затишною: два ліжка з різьбленими спинками, полички, вікно з видом на сад, стіл і невеличкий камін, у якому вже горіло полум’я. Ліанна одразу кинулась на своє ліжко.

— Це… реально наш дім на найближчі роки? — прошепотіла я.

— Схоже, що так. І мені це подобається, — відповіла вона, а потім трохи посумнішала. — Знаєш… я теж майже сирота. Маму я втратила ще в дитинстві. 

— Вибач… — я тихо сіла поруч. — Мені це знайомо. У Зоряні всі знали, що я сирота, але від того легше не було.

Ми помовчали. Тиша була не гнітючою — вона зв’язала нас мовчазним розумінням.

— Ну, годі про сумне! — нарешті сказала Ліанна, підхопилась і підморгнула. — Пішли за формою, поки все найкраще не розібрали!

Майстерня, де видавали форму, знаходилась у підвалі Академії. Там пахло тканиною, фарбами й трошки пилом. Учениця з третього курсу видала нам по комплекту: темно-червону мантію зі срібною облямівкою та вогняною емблемою факультету на грудях, просту сіру сорочку, штани й м’які черевики. Два комплекти змінного одягу, ще змінне взуття, спортивну форму, а також зимні комплекти одежі.

— Оце так… — прошепотіла я, тримаючи в руках нову форму. — Тепер ми справжні студенти Академії.

— І нас чекає велике майбутнє, — всміхнулась Ліанна. — Але вже хочеться поїсти, я тобі скажу.

Їдальня розташовувалась у західному крилі Академії. Великий зал із високими вікнами, довгими столами та запахом свіжого хліба й запеченої курки. Сотні голосів, дзвін ложок і сміх — усе це змішувалось у гармонійний хаос.

— Сюди! — вигукнула Ліанна, тягнучи мене черги з роздачею їжі.

— І як ти можеш бути такою веселою? — засміялась я.

— А хтось із нас повинен бути. Інакше ми з’їдемо з глузду! — відповіла вона, накладаючи нам обом щедрі порції. 

Їжа виявилась смачною й ситною. Я не пам’ятаю, коли востаннє їла щось настільки добре. На мить я згадала притулок: холодна їжа, тиша й постійне відчуття, що ти зайва. Але тепер ці спогади вже не були такими болючими. Просто частина минулого.

Я глянула на Ліанну — вона їла з апетитом і зрідка поглядала на мене, ніби перевіряла, чи все добре.

Після ситного обіду ми вирішили трохи прогулятися і вивчити Академію. Це виявилося набагато цікавіше, ніж я очікувала. Замість звичайної школи — величезні коридори, високі арки та оздоблені фресками стіни, які ніби розповідали старі історії про магів і героїв. Ми заглянули в різні аудиторії, кожна мала свою особливу атмосферу — тут пахло свіжими пергаментами, там — травами, які використовувалися для зілля.

Особливо мене зачарував сад, що знаходився всередині Академії. Він був оточений прозорими стінами оранжереї, і всередині росли дивовижні рослини — з яскравими листками, які мерехтіли під сонцем, і квіти, що ніби світилися зсередини. Там навіть дзюркотів маленький фонтан, і повітря було наповнене приємним ароматом.