Розділ 3.

Магістр Королівської Академії вийшов, у голові майнула запізніла думка — я так і не спитала його ім’я. Двері зачинилися з глухим клацанням, і в кімнаті знову запанувала тиша, така глибока, що здавалося — навіть стіни затамували подих.

Я повільно розгорнула згорток, що мені залишили. Пальці тремтіли, а в грудях щось дивно стискалось. Перше, що я побачила, було тонке дитяче простирадло, білосніжне, з мереживним краєм. На ньому червоними й золотими нитками, ніби полум’ям і сонцем, було вишито моє ім’я: «Ельвіра».

Вишивка була надзвичайно майстерною — кожна літера мов дихала. Я провела пальцями по нитках. Гаряче, мов після сонячного променя. Мить — і серце пропустило удар.

«Хтось любив мене. Хтось вишив це ім’я з любов’ю, з болем і, можливо, зі сльозами на очах».

Разом із тканиною лежали старі документи — ім’я Ельвіра Мілтон, звичне й буденне. Мілтон. У притулку казали, що так називають усіх сиріт, знайдених без родоводу. Просте, звичайне призвіще. Але я відчувала — я не просте.

Відкинувшись на подушку, я заплющила очі й дозволила думкам текти, мов вода в струмку. Що чекає мене в Академії Магії? Як зустрінуть там безрідну сирітку, про яку ніхто нічого не знає? Можливо, знехтують… А може, просто не помітять.

Але я не збиралася здаватись. Я була готова боротися за своє місце під сонцем — як ніколи раніше. Особливо зараз, коли нарешті відчула, що в мені є щось більше. Не просто дивні сни чи відчуття — а справжня магія. Вона була в мені. Жива, гаряча, сильна.

—————

На світанку в моє життя увійшло нове ім’я — магістр Тарен Ейріс, мій несподіваний рятівник. Він був високим чоловіком у темному мандрівному плащі, з обличчям суворим, але не позбавленим доброти. Його голос був глибокий, спокійний, немов потріскування багаття в зимовому лісі. Він виявився викладачем факультету стихії вогню у самій Королівській Академії — про таку посаду у Зоряні тільки шепочуться в казках.

— Згорток передала твоя наставниця, пані Марсела. На жаль, часу на прощання немає, — сказав він. — Тепер твій шлях лежить далі. Ми рушаємо до столиці Акрон.

— До Акрону? — перепитала я здивовано. — Але ж це далеко… тиждень дороги, не менше.

— Ми вирушимо моїм екіпажем, — відповів магістр. — Я й так затримався у вашому містечку довше, ніж слід. Диво, що я взагалі опинився поряд під час твого сплеску. Але, можливо, то була сама доля.

Після цих слів він замовк, поринувши у власні думки. Його очі, сіро-зелені, мов мох на камені біля гірського струмка, блиснули на мить, і я відчула, як усе навколо затихло.

У моїй голові зашуміло — страх і невіра боролися між собою. Я не могла уявити себе деінде, ніж у нашому затишному Зоряні — містечку, де кожен знає кожного, де пахне свіжим хлібом із крамниці тітоньки Еллі, де старий лорд мешкає у єдиному великому маєтку. Там було все моє життя. І тепер усе мало змінитись.

—————

Дорога до столиці Королівства Норман, Акрон, виявилася довшою, ніж я уявляла, і в сто разів захопливішою. Ми подорожували у зачарованому екіпажі, запряженому сріблясто-чорними конями, що не знали втоми — їх підтримувала магія швидкості та захисту. Кожен їхній крок відлунював м’яким сяйвом по землі, а колеса майже не торкались дороги — так гладко вони ковзали над камінням і корінням. Звідки я це все знала? Магістр Ейріс розказував, терплячи відповідаючи на мої запитання.

Ми минали густі ліси, де стовбури дерев сягали неба, і повітря було насичене ароматом хвої й старої магії. Промчали крізь туманні гори, де над урвищами висіли мости із переплетених заклять. Подекуди зупинялись у давніх містах, де на площах світились магічні ліхтарі, а жителі дивились на мій екіпаж із шанобливою цікавістю.

Ми зупинились на нічліг біля невеликого лісового озера. Вода була така тиха, що здавалося, вона слухає. Над нами — зоряне небо, під ногами — вогкий мох, а навколо — спокій, який мав тривати недовго.

Магістр Ейріс розв’язав плащ, склав його на камінь і обернувся до мене:

— Час перейти до практики. Будемо запалювати вогонь.

Я насторожено зиркнула на табірне вогнище, яке вже затишно потріскувало між камінням.

— У нас, здається, вже є вогонь, — обережно сказала я, сподіваючись, що він передумає.

— О, я не про нього. Я про твій.

— Мій? — Я ковтнула слину. — Ви певні, що це безпечно?

— Абсолютно. Якщо ти не вибухнеш.

— Дуже заспокоїли.

«Чудово. Тобто якщо щось піде не так, то я просто згорю. Прекрасна академічна практика».

— Ставай, — мовив він, посерйознішавши. — Ступи трохи вперед. Дихай рівно. Відчуй тепло в центрі грудей. Це не страх. Це не гнів. Це — твоя сутність.

Я заплющила очі. Дихаю. Один вдих. Відчуваю — ні, ще нічого не відчуваю. Ще раз.

— І що має статись? — пробурмотіла я.

— Ну, бажано — іскра. А не пожежа.

— Ах, то ви ще й з вимогами.

Він не відповів, тільки посміхнувся краєчком вуст. У нього була та усмішка наставника, який точно знає, що зараз буде щось або надзвичайне, або катастрофічне. Або і те, і інше.

Я зосередилася знову. У грудях справді щось ледь тремтіло. Тепле, мов доторк сонця. Я уявила, як це тепло сходить по рукам, збирається в долонях… І — клац!

Іскра. Маленька. Сором’язлива. Але жива.

Я здивовано видихнула. І в ту ж мить — ба-бах!

Ні, не пожежа. Але кущ за мною тепер виглядав трохи… підсмаженим.

— Ну що ж, — Тарен зробив крок вперед, ніби нічого не сталось. — Я казав: головне — не вибух. І ти майже впоралась.

— Майже? Ви бачили кущ?!

— Кущі — стійкі створіння. Вони переживали гірше.

Я опустилась на камінь, витираючи піт із чола. Долоні ще поколювало.

«Я справді це зробила. Це була не випадковість, не сон, не галюцинація. Це була я. І вогонь слухав мене… хай трохи, хай криво, але слухав».

— І що тепер? — спитала я, коли дихання вирівнялось.

— Завтра знову спробуємо. І кожен раз ти будеш сильніша.

— А якщо я знову підсмажу флору?

— Не хвилюйся, я маю список: «відновлення рослин після студентів першого курсу». Ти не перша.