Розділ 2.

Дні тягнулися, як м’яке срібло — повільно, без поспіху, в’язко. Кожен ранок я прокидалася з важким відчуттям в грудях: ще один день ближче до невідомого. Час стирав стіни притулку — і водночас вганяв у серце страх перед тим, що чекає за ними.

Я працювала, як завжди: прала, прибирала, мила підлоги, витирала пил з дерев’яних лавок у трапезній. Але щось змінилось. У мені. В повітрі. Навіть у сонячному світлі, яке падало крізь вітражі в капличці. Може, це була тривога. А може, передчуття.

Міа — моя подруга з дитинства, дівчина з добрими очима й темним волоссям, що завжди пахло травами — помічала це.

— Ти стала мовчазною, Ель, — сказала вона якось, коли ми сиділи ввечері на старій лавці у дворі притулку. — Ніби слухаєш щось… те, що чуєш тільки ти.

— Може, я слухаю тишу, — відповіла я. — Вона каже більше, ніж слова.

Міа усміхнулася — трохи сумно, трохи з надією.

— Або чекаєш.

— Так, — кивнула я. — Я чекаю. Але я і сама не знала, що саме чекає на мене…

—————

Раз на кілька днів я заходила до пані Марсели — не за вказівками, не по роботу. Просто щоб побути в її теплій присутності, ніби біля вогнища, де завжди горить вогонь розуміння.

Якось вона заварила мені трав’яний чай, додала меду й поставила переді мною.

— Пий. Добре зігріває серце, коли на душі віє вітер.

Я подивилась на неї. В її очах жила глибина — не просто досвід, а щось більше. Мудрість, що приходить лише з великим болем і ще більшою любов’ю.

— Пані Марсело… — почала я, не знаючи, як правильно спитати. — Ви… ніколи не думали, хто я?

Вона зітхнула, дивлячись у своє горнятко, ніби в ньому плавала правда.

— Думала, — мовила вона тихо. — І молилася, щоб правда про тебе колись сама себе відкрила. Ти не така, як інші, Ельвіро. Ти — іскра. Я бачила це ще тоді, коли тебе підкинули до притулку, загорнуту в той білий клаптик тканини з ім’ям, вишитим нитками долі.

Я мовчала. І вона мовчала зі мною.

— У кожного є своя дорога, — нарешті сказала вона. — Але в тебе — не стежка. У тебе шлях. Широкий. Вогняний. І страшний.

— Чому страшний?

— Бо він буде твій. І тільки твій.

Я нічого не зрозуміла,  але була впевнена, час все розставить на свої місця.

—————

За ці два місяці я почала бачити сни. Вогонь, що палахкотів у небі. Очі — золоті, як сонце, але холодні. Старовинні слова, які звучали в мені, але я не могла їх повторити. Сни — не жахіття, ні. Але після них я прокидалась такою, ніби прожила ще одне життя.

Я почала помічати, що речі навколо мене реагують на настрій. Свічка в капличці спалахнула яскравіше, коли я сердито молилася. Вода у відрі зашуміла, коли я плакала. А одного разу, коли Кевін знову спробував штовхнути мене біля входу в кухню, я відчула, як щось в мені зашипіло — як жар під шкірою. І хлопець, сам не знаючи чому, відступив.

—————
 

За день до мого повноліття я знову прийшла до пані Марсели.

— Ви колись казали… що доля сама відкриється?

— Так, — кивнула вона.

— А якщо вона страшна?

— Тоді вона — твоя. І це значить, що ти народилась, щоб її витримати.

—————

Усе почалося тієї ночі.

Свіже повітря принесло із собою запах осені — ще теплу, але вже з гіркуватим присмаком змін. Міа давно заснула, а я не могла знайти собі місця. Щось нило всередині — як перед бурею, що ще не зійшла над горизонтом, але вже напружує повітря.

Я вирішила вийти до криниці — набрати води, охолодити руки, заспокоїтись.

Повертаючись, я відчула, що не сама. Кроки.

Важкі, але тихі. Мені не треба було озиратись — я вже знала. Кевін.

— Ну ось ми й самі, Еля, — пролунав за спиною хрипкий голос.

Я стиснула глечик, але руки тремтіли.

— Відвали, — прошепотіла я, але голос зрадив мене. Ледь чутно, ледь сміливо.

— Не бійся. Я лагідно, — усміхнувся він, і цей фальшивий спокій був гірший за погрози.

Його рука торкнулася мого плеча — і я здригнулася. Тіло скувала паніка. Щось затріщало всередині, мов струна.

— Відпусти. Останній раз кажу, — прохрипіла я.

Він засміявся.

— Хто тебе врятує, сирото? Ніхто тебе не шукає. Ніхто й не помітить…

І в ту мить світ навколо змінився.

Спершу я подумала, що це мої думки загорілись від страху. Але то був не страх. То була лють.

Тепло зібралося в грудях, ніби там спалахнуло друге серце. Шкіра стала гарячою, повітря — густим, як перед грозою. У темряві щось блиснуло — вогонь, справжній, живий, палкий — вирвався з моїх долонь, наче завжди там був.

Кевін відскочив, закривши обличчя руками. Його сорочка зайнялася вогнем.

— Що за…?! — закричав він, качаючись по землі, намагаючись загасити полум’я. 

Я стояла посеред двору, стиснувши кулаки, які щойно світилися полум’ям, і не могла дихати.

Серце гупало десь у горлі. Все тіло гуло — не від страху, а від сили, що щойно прокинулась. Я почула потріскування — не вогню, а дверей. Далеко в глибині притулку хтось гукнув, і з вікон вже світилися світла. Я озирнулася: Кевін лежав на землі, згорблений, мокрий від власних спроб загасити себе. Його сорочка — обгоріла, але він дихав. Живий.

«Що я наробила?..»

Та не було часу на роздуми. За мить мене схопили чийсь сильні руки. Я не встигла навіть крикнути, як чийсь голос — глухий, глибокий, владний — прорізав ніч:

— Спокійно. Я тут, аби допомогти.

Я підняла очі. Переді мною стояв чоловік у темному плащі, з глибоким каптуром, який ховав більшість обличчя. Лише очі — сіро-зелені, блискучі, мов сталь після дощу — дивилися на мене без страху.

— Хто ви?.. — прошепотіла я, втрачаючи опору під ногами. Як цей чоловік тут опинився?

— Маг. Магістр Королівської Академії. І ти щойно… пробудила полум’я.

Темрява ковтнула мій зір, і я впала в його руки.

Прокинулася я вже в іншій кімнаті — не в притулку, а в невідомому мені місці. Стеля була з темного дерева, пахло травами й старими книгами. На сусідньому стільці сидів він — той маг.