Розділ 1.

— Елька! — гукала Міа, моя подруга. — Давай швидше! Пані Марсела розсердиться, якщо ми не встигнемо випрати білизну до обіду!

— Уже майже закінчую, Мі, — відповіла я, поспішно викручуючи останні простирадла.

Злити пані Марселу було останнім, чого я хотіла. Вона — єдина людина в цьому забутому Богом притулку імені Олівії Розмарі, яка справді дбала про мене. Хоч сувора, та завжди залишалася справедливою, а в погляді її жила та сама теплота, яку сироти, подібні до мене, майже ніколи не бачили. Я не могла дозволити собі зіпсувати стосунки з цією жінкою — надто дорого мені було її добре слово.

Життя в притулку ніколи не було легким. Але принаймні я мала дах над головою і шматок хліба на тарілці. У нашому королівстві Нормін сиріт не поважали — бо хто ти є, якщо тебе покинули? Дитя служниці при палаці, небажане й таємне? Чи, може, просто байстрюк з народу, що не мав місця у світі, де правлять маги, знать і сила?

Світ належав сильним. Аристократія та маги керували не лише Норміном — такими були й інші людські королівства на материку Ріголан. Протягом століть вони воювали одне з одним, і лише останні двадцять років зберігався крихкий мир.

Колись, кажуть, на інших материках жили інші раси — світлі ельфи, похмурі дроу, горді гноми, дикі орки, тролі, навіть дракони, фенікси й демони. Але про них тепер знали мало: уже понад століття люди відірвалися від усього іншого світу, забули і відвикли. Нас лякали їхньою інакшістю — і ми вчилися боятися того, чого не розуміємо.

Я думала про це, поки руки, вже навчені з дитинства, розвішували свіжу білизну під ранковим сонцем.

Закінчивши, я поспішила до пані Марсели: попереду було ще багато справ.

Проходячи через внутрішній двір притулку, я помітила гурт хлопців — усі мого віку. Ми були останніми, хто залишався тут: на вісімнадцятому році кожен мав покинути ці стіни.

Кевін, найбільший з них, був незмінним лідером. У свої сімнадцять виглядав уже як справжній чоловік: широкоплечий, з густим білявим волоссям і крижано-голубими очима. Якби не його огидна вдача — може, я й подивилася б на нього інакше. Але він чіплявся до мене роками. З нахабною посмішкою, з нав’язливою наполегливістю, ніби я вже належала йому.

— А куди це ми так поспішаємо? — запитав, перегороджуючи мені шлях.

— Не твоя справа, — буркнула я. — Мене чекає пані Марсела.

Я зробила крок убік, намагаючись його оминути, але він нахилився ще ближче й прошепотів:

— Еля, від мене не втечеш. Але нічого, ще трішки потерплю. До твого повноліття лишилось… що там? Два місяці?

Я зблідла. Покидьок. Уперто тримався за свою хвору думку, ніби я створена для нього. Але навіть у нашому королівстві, де сироти не мають голосу, ґвалтівників не жаліли — особливо тих, хто торкався неповнолітніх.

— Відчепись. Або я закричу, — сказала я холодно.

Кевін відступив, і я змогла прослизнути повз. За спиною почувся сміх — глузливий, гидкий. Я не озиралась.

Не розумію, що він у мені бачить. Фігура — як у підлітка: худорлява, без округлостей. Шкіра бліда, веснянки на переніссі. Ніс маленький, губи — нічого особливого. А волосся… руде, як вогонь, неслухняне, закручене — суцільна халепа. Єдине, що мені справді подобалось у собі — це очі. Бурштинові, з золотистими відблисками навколо зіниці.

—————

Два місяці.

Два місяці — і я маю покинути притулок. Але куди піти? Я не володію магією. У мене немає жодного особливого таланту. Єдиний варіант — стати служницею в якомусь маєтку. Все життя віддавати комусь за кілька мідяків?

Ні, таке життя — не для мене.

Два місяці, Ельвіро. І ти дізнаєшся, ким ти є насправді.