Повний текст

Могутній таран, оббитий залізними обручами та підвішений на ланцюгах до міцного дубового сволоку, що був частиною величезного пороку, навально й безупинно бив у стіну, намагаючись вибити у ній кілька цеглин й зробити отвір. Інший, не менш потужний та великий таран, розгойдуваний міцними жилавими руками татарських вояків, з такою ж невпинністю та невблаганністю гупав у старі дубові погратовані залізними смугами двері, що були зачинені зсередини й підперті буковими колодами. Від потужних ударів двері рипіли, ковані смуги вигинались, стіни здригались а з високих білених стель сипалися додолу дрібні шматки тинку.

З кожною хвилиною потужність ударів посилювалась, від чого здавалось, ніби не лише стіни, але й підлога, колони, увесь храм здригається, ніби пручається у передсмертних конвульсіях. Позолочені лампадки, що були підвішені перед образами святих на срібних ланцюжках, поволі розгойдувались, з кожним новим ударом пороку набираючи швидкості руху. Солодкавий збуджуючий дим, що здіймався угору від безупинного танцюючого вогню палаючих лампад та свічок, неквапом заповнював приміщення храму і, здіймаючись догори, зникав десь під склепінням, ніби розчинявся у сонячному світлі, яке вогняними струменями вдиралося у приміщення церкви крізь малесенькі віконця, що були збудовані аж попід стелею. Різнокольорова мозаїка рясно вкривала стіни й притягувала до своїх дивних і величних зображень напруженні погляди геть переляканих юдей, проте здригалася, раз у раз видаляючи з себе крихти пилу та сколини з кольорових блискучих камінців. Здавалось, ніби усі ті святі праведники, яких невідомі малярі майстерно зобразили на стінах, рухаються й підстрибують, ніби хочуть якомога швидше полишити височенні стіни і, зістрибнувши на долівку, припасти до гурту вщент переляканих людей. А посеред величезного нефу християнського храму тіснилася, безтямно гойдаючись та здригаючись від потужних зойків і розпачливого голосіння, юрба засмучених блідих людей, котрі напружено та очманіло очікували кінця світу...

Серед густих лісів, в оточенні прохолодних озер та швидкоплинних річок, що були геть переповнені звіром, ягодою, рибою й плодами, народилася Зореслава, дочка Радка та Купави. Світлоока та русява, з довгою косою, вродливим личком і гнучким станом, вона була справжньою окрасою не лише родини, а й усього роду Кріпчунів, що вели власний родовід від могутнього й мудрого волхва та галдовника Кріпчуна – старійшини родин пороських, ще за життя князя Ігоря Рюриковича. Проте, окрім вроди й гарної вдачі, успадкувала Зореслава від пращурів таємні знання: розуміння живої природи й оточуючого світу, вміння лікувати й читати очищувальні заговори, передчуття майбутнього та знаття усіх язичницьких свят. Від бабусі успадкувала цю мудрість Зореслава, бо з часів Володимира Світлого, сила та хист до галдовництва передавався у їхньому роду лише між жінок та через коліно – від бабусі до онуки. Так і жила Зореслава – нехрещена волхвиня, допомагаючи хворим та лікуючи вражених болячками земляків своїх.

Нова чужинська віра, що її розбещений князь силоміць насадив на землі русинській, непримиренно ворогувала з вірою дідів Зореслави, під корінь винищуючи усе, що було не до вподоби зарослим грецьким ченцям, які, мов русинські жінки-красуні, носили довгі та сумні – бо чорні – сукні. Безліч разів приступали до Зореслави сумноликі чужинські волхви і, обмацуючи її звабливе дівоче тіло своїми жадібними, зголоднілими від самозречення та самознущання, чорними мов мара очима, примушували дівчину зректися своїх богів й покинути будь-які спроби лікувати й допомагати землякам своїм. Охреститися вимагали від Зореслави волхви, охреститися й підкоритися їхньому гнівному богу, який вже упокорив своїй безмежній владі увесь світ.

Та не хотіла коритися чужинським волхвам Зореслава, не бажала світлоока дівчина покинути рукомесло своє, що дозволяло їй допомагати страдникам та лікувати хорих. Не хотіла того миловида красуня, бо дуже любила легковажних родичів та земляків своїх, що вже узяли хрест і тепер мало не щодня приходили до Зореслави шукати відради й допомоги. І тоді відступали від дівчини чорні волхви – відступали і йшли геть, міцно стиснувши кулаки свої та обіцяючи дівчині усі земні лиха, Божу покару та невдоволеність чергового київського князя.

Так минуло кілька літ, аж поки одного разу, рано-вранці, на геть змореному й вкритому піною огирі, не вскочив до їхнього села втомлений вістун і, ледве тримаючись у сідлі, повідомив лиху звістку: з далекого сходу сонця прийшли на землю русинську численні й жорстокі вороги, що не милують ані старого, ані малого, а тих, хто залишається при житті, ведуть у далекі й безводні степи на жахливу одвічну неволю.

Та звістка приголомшила селян, адже усе довкілля – усі ті ліси, гаї, луки, річки та озера, серед яких жила пороська спільнота, – мало небавом підпасти під чужинську владу. І вже до опівдня усі родини, покинувши рідні оселі й узявши з собою лише найцінніше добро, гуртом рушили на північ – під захист високих та міцних київських заборол.

Разом з усіма їхала і Зореслава, котра узяла із собою у дорогу лише висхлі польові трави та різне одужувальне зілля, що ним мала вона допомагати родичам своїм. Ні про що не турбувалася Зореслава, бо вже давно знала вона про те, що мало статися з їхньою землею – знала те з старих мудрих книжок, що залишилися їй у спадок від бабусі та від пращура їхнього – Кріпчуна.

Довгим здавався той шлях до прихистку, бо тікали люде від лиха, що чигало на них, і, засліплені жахом, повсякчас озиралися – чи не наздоганяють їх вороги. І лише коли в’їхали усі під Золоту браму, яка відмежовувала величне, переповнене втікачами з усіх усюд, місто, заспокоїлися поросьці, втішені величчю та могутністю древнього міста над Дніпром, що мало надійно оборонити усіх від жорстокого й підступного ворога.