Глава 2: Колонія

Після того, як міста впали, Земля потрапила під гніт чужої влади. Інопланетяни, відомі тепер як "Атрулі", не просто завоювали планету — вони взяли її під повний контроль. Їхні дрони, що схожі на безпілотні величезні металеві істоти, патрулювали вулиці міст і околиць. Вони літали в небі, висвітлюючи кожен куточок, а на землі спостерігали за кожним кроком людей. На стінах з'явилися пропагандистські плакати, що закликали до підкорення, і накази, що звучали з кожного телевізора та гучномовців: " Вступайте в наші ряди заради порядку ", "Майбутнє без війн та хвороб".

Була створена"Служба цивільної безпеки" яка була направлена на забезпечення порядку та захисту, але по факту була інструментом терору. Люди, що приєднувалися до нової влади, отримували привілеї у вигляді влади над іншими та доповнені сухпайки з фруктами які були вже чимось неймовірним. Атрулі дозволяли їм управляти залишками людських поселень, вимагаючи покірності від тих, хто ще залишався на землі. Дехто із них, одягнені в чорну форму із знаком спіралі, що обвиває планету, стали гнобити своїх співвітчизників — допомагали атрулям виявляти опір і ловити тих, хто був не згоден з новим порядком. Вони стали частиною нового режиму, що відправляв людей до трудових таборів після чого їх більше не бачили або на публічні страти. Це були ті, хто жив за принципом "краще служити ворогу, ніж померти від голоду".

Етан Хантер стояв на порозі фабрики, стискаючи кулаки, поки розум намагався впоратися з реальністю нової ери. Трудовий табір, в якому він тепер працював, не був місцем для героїв. Тільки виживання мало значення.

"Невже тепер це реальність ?" — подумав він, спостерігаючи за своїми товаришами по роботі, які прагнули працювати швидше, аби встигнути завершити норму й отримати хоч якусь їжу. Це була гірка реальність після поразки.

— "Етан!" — раптом почув він знайомий голос. Раян Кларк, його колишній напарник у поліції, стояв на вході з кількома охоронцями в чорній формі.

— "Чого хочеш, Раян?" — Етан не зміг приховати байдужість і злість у голосі.

— "Нічого особливого, просто перевірка." — Раян відповів, обдивляючись його знизу вверх. Та проводячи обшук за допомогою сканера.

Етан нічого не відповів. Йому було все одно, як виглядають ці люди зараз, після того, як вони стали інструментом цього нового, жорстокого світу.

Тим часом із групою робітників підійшов один незнайомець, з бородою і густими, невибагливими очима, схожими на того, хто відчайдушно шукає спосіб сказати "ні" новому режиму. Він промовив лише одну фразу: " Ми пам'ятаємо"

Етан спостерігав, як підходять два содати в чорній формі. Один з них смикає палець на тригері, а другий затримує чоловіка.

— "Що ти робиш?" — різко питає один з охоронців. — "Вилучити його на допит!"

— "Нічого я вам псам не скажу" — незнайомець відповідає.

— "Ти порушив правила, код 1-5" — відповідає Раян, його голос був чітким і безкомпромісним. — "А ми не любимо порушників".

Етан дивився, як вони тягнуть чоловіка, б'ючи його електричним шокером за кожен крок. І в його серці з'явився ворог — не в образі атрулів, а в людях, які колись були йому друзями. Ті, хто сліпо йшли за силою.

Етан зітхнув і повернувся до своєї роботи, але глибоко в душі з'явилося запитання: чи зможе він зберегти свою людяність в цьому світі, де навіть колишні друзі стали частиною жорстокої машини?

Етан Хантер скинув з себе брудну робочу куртку, вивернув її всередину, і штовхнув у кошик для брудної білизни. Кожен день, проведений на заводі, здавався йому все більш безнадійним, немов цей металевий гігант, що гудів і вібрував, поглинав останні залишки людяності. І вже після роботи він ішов додому, ніби чекаючи, коли це все стане частиною його повсякденності. Але сьогодні щось було інакше. Він вирішив пройти старими вулицями, уникнувши основних проспектів, де патрулювали дрони і де тривала постійна напруга.

Залишки колишнього міста, що колись вирував життя, тепер виглядали як згарище, де кожен камінь і кожна стіна були вкрити темними плямами. Він звернув до маленького провулка, де його часто не бачили, а стіни були його єдиними свідками. Тут не було дронів, і можна було трохи почути себе живим.

На стінах з’явилися нові символи. Десь поруч, на стіні одного старого будинку, помітив перераховані графіті: велике червоне "А", перечеркнуте лінією, що символізувало протест. Біля нього — фраза: "Боротьба триває", а трохи нижче ще одне графіті: "Ми пам'ятаємо". Кожен символ кидав виклик тій реальності, яку нав’язували нові правителі, кожен напис був нагадуванням про боротьбу, про людей, які все ще тримаються за своє минуле. Етан зупинився на мить і вдивлявся в цей хаос кольорів і слів, і раптом він відчув — це була не просто звичайна графіка. Це було послання. Послання, яке ще багато хто не зрозумів, але яке однозначно було для нього.

Він продовжував йти, затискаючи кулаки в кишенях. Гроза наближалася, і повітря ставало важким, як і його думки. Десь попереду він помітив колишніх знайомих, які розмовляли біля старого магазину. Вони працювали на таких же заводах, як і він. Тут, на цих вулицях, були всі ті самі люди, яких він знав усе своє життя. Він здалеку побачив кілька дронів, що кружляли над головами, але не зупинявся.

Коли він підійшов до свого будинку, Етан помітив, що з вікна сусіднього будинку просвічували червоні лампи. Негайно його увагу привернуло різке відчуття — щось було не так. З вулиці долинали голоси, чутно було приглушену метушню. Він притиснувся до стіни будинку і пройшов ще кілька кроків, щоб подивитися, що відбувається.

На вулиці стояли два дрони, а біля будинку його сусідів зібралася група солдатів Служби цивільної безпеки. Вони несли з собою важку зброю і вели обшук у квартирі. Один із них, високий чоловік з червоним шевроном, яким він гордо відзначав свою приналежність до нового режиму, зупинився біля дверей і наказав обшуковувати кожен куточок квартири.