56

Міра прийшла до тями раптово. Вона лежала в незнайомій кімнаті на ліжку, вкрита теплою ковдрою. Поруч на столику стояв глечик і глиняна чашка з гарним візерунком. У кутку кімнати були складені її речі. За вікном сутеніло, і було чути завивання вітру. У кімнаті більше нікого не було.

Вона спробувала зв’язатися з Ранет через чіп, але не змогла цього зробити. Тоді спробувала вийти в ефір — і трохи не збожеволіла від кількості інформації. Їй стало доступним бачити всю магію, яка раніше була прихована, і знання про те, що з цим робити й для чого воно потрібне. До такого їй ще довго доведеться звикати, тому магія з ефіру їй поки що недоступна. Вона спробувала скористатися власним резервом — він виявився майже безмежним, найвищого рівня з усіх можливих. І ще відчувалася якась раніше невідома сила — потужна, але її було замало. Міра усвідомила, що знає багато нового, але боялася, що знання різко заллють її ще нестабільну свідомість. Тому вона швидко змінила напрямок думок.

Скільки минуло часу від останніх подій у замку до сьогоднішнього дня, вона не знала. Чи прибули вони на місце призначення, чи це вона в одній із кімнат готелю, чи вони ще в дорозі й не доїхали? З цією думкою вона відключилась. Далося взнаки перенапруження мозку в магічному ефірі.

Розбудив чийсь знайомий голос:

— Міро, вставай, сходи до вбиральні, потім умийся, вдягнися й іди снідати.

Вона впізнала — це була Ранет.

— Ранет, дай поспати, май совість, — пробурмотіла вона, не розплющуючи очей.

І це була помилка. Пролунав радісний крик на всю кімнату:

— Дівчата, мерщій сюди! Міранда прийшла до тями!

Почувся тупіт ніг — і зі сном довелося попрощатися. Двері з гуркотом відчинилися, і до кімнати вбігли всі її друзі.

— Ранет, що сталося, чому ти кричиш?

— Міра прийшла до тями! — мовила Ранет, витираючи сльози.

Від галасу Міра остаточно прокинулася, сіла на ліжку, протерла очі, солодко потягнулася й промовила:

— Що за галас зранку? Що сталося і де я зараз?

— Ура! Вона справді повернулася! — пролунало майже одноголосно, і подруги кинулися обіймати подругу.

— Легше, а то ви мене задушите. Я теж рада вас бачити.

— А я думала, що той привид тебе остаточно доконав. Я стояла й нічого не могла вдіяти, — крізь сльози мовила Ранет.

— Не плач, усе вже позаду. Я тепер знову з вами. Мене не так просто позбутися. І скажіть, де ми зараз.

— Ми зараз за день шляху до місця призначення, у невеликому селищі, в місцевому трактирі. Ти майже місяць була не при собі, — мовила Ранет, витерши сльози.

— Зрозуміло. Ну, тепер усе скінчилося. І хтось тут казав про смачний сніданок? А чого місяць? До місця призначення вже лишилося не так багато.

— Ну, про смачний сніданок я нічого не казала, — усміхнулася Ранет, остаточно заспокоївшись. — А сніданок господиня вже приготувала, і він чекає нас унизу. Тож приведи себе до ладу й спускайся, ми тебе чекатимемо. Довелося затриматися в селищі Каргон через негоду.

Подруги вийшли з кімнати. Міра підійшла до великого дзеркала на стіні. На неї дивилася бліда, худа дівчина з сивим волоссям і синюватими мішками під очима.

— Ну й вигляд у мене зараз, — пробурмотіла собі під ніс Міра. — Але воно й не дивно: не можна повернутися з потойбіччя й мати квітучий вигляд. Сподіваюся, я такою не залишуся назавжди. З таким виглядом я схожа не на богиню магії та зцілення, а на суперницю богині Вітаморс. Ну що ж, піду полякаю людей, бо вже в животі бурчить, і подруги, мабуть, уже зачекалися, ковтаючи слину.

Зійшовши крутими сходами, вона зайшла до невеликої зали, заставленої столиками з лавками, за якими снідали люди — і не тільки. Побачивши її, відвідувачі припинили їсти й з острахом дивилися на неї. Не звертаючи уваги, вона попрямувала в куток, де за довгим столом сиділи її подруги.

— О, ти прийшла! — мовила Марта. — Якраз принесли страви. — Потім глянула на відвідувачів, які втупилися в їхній бік, і незадоволено буркнула: — Могли б уже й звикнути — місяць подорожуємо.

— Марто, не звертай уваги, вигляд у мене ще той. Давай краще спробуємо, чим тут гостей годують.

— Так, давай поснідаємо гарячим, бо вже нудить від сухом’ятки, — мовила Ранет, беручи ложку.

— Так, давайте, бо нам за годину вирушати, — мовила Марта, зачерпнувши гарячого супу.

Надворі зовсім похолодало, випав невеличкий сніг, але, на щастя, дорога була ще проїзною. Швидкість пересування через сніг значно впала, і добратися, як планувалося, до ночі не вдалося. Тому заночували в наметах. Ранет за допомогою магії обігріла їхній намет, тож спати було не холодно.

А вже об одинадцятій годині вони були в місті. Кіон зустрів їх сирістю та чавканням розталого снігу під ногами, а темні, налиті мов свинцем хмари погрожували розродитися дощем або мокрим снігом. Проїхавши крізь міські ворота, подруги вирушили до місця призначення.

Там їх зустрів черговий маг. Оглянувши прибулих пильним поглядом, він зупинився на Мірі:

— Матінко богів, а це що за зомбі? Де ви його відкопали? — і загиготів. — Ну давайте свої документи.

Ранет дістала необхідні папери й простягла черговому.

— Зрозуміло… Прислали недоуків, та ще й молодших груп. Могли б хоч абітурієнтів прислати. Та ще й темні... — Маг сплюнув. — Ну гаразд, кого б вони ще запхали в цю діру на околиці імперії? Для підживлення маною, думаю, пригодитеся, бо з накопичувачами мани в нас туго. Самі розумієте — окраїна, зате монстрів вистачає: так і пруть — чи з моря, чи з лісів, особливо зараз. Зараз вас поселять і покажуть ваше місце проживання. А вам, темні, — у сусідній будинок, там у нас шпиталь. Ідіть, там усе пояснять. Завтра заступите на роботу. Будете в групі мага Торгуса.