55

За допомогою магії Гордор вибив двері, де спала Камалія. Він спробував напасти на неї, але вона не була слабким магом і дала відсіч, унаслідок якої нападник утратив руку, око й вухо. Розлючений невдачею, він застосував страшну темну магію, яка вирвала душу з тіла дівчини й заточила її в мурах замку. І щоб дужче покарати її, знаючи, що вона остання у своєму роді, він наклав умову її визволення: її може звільнити лише кров із роду Тауер, пролита на камінь на верхньому поверсі в центрі північної вежі. Я одного разу, ще молодим, побував там — і там справді є такий камінь, він ніби поглинає світло. Також було накладене ще одне закляття, яке дозволяє раз на рік, коли місяць стає криваво-червоним, душі виходити з ув'язнення, і Камалія блукає замком три ночі поспіль. І дай Боже, щоб у ці дні до замку не завітав маг, бо він миттю втратить свій дар. Колись навмисне привозили сюди магів для покарання, а згодом навчилися стирати їм пам'ять.

— І магів також карає Камалія? — поцікавилась Амалія.

— Так, якщо душа нечиста, то також.

— А звідки вам це відомо?

— Мій... не знаю скільки пра-прадід працював у цьому замку, і ця історія передавалася в нашій родині з покоління в покоління.

— А що сталося з тим магом?

— У перший кривавий місяць його знайшли в його кімнаті — посивілим, постарілим, без краплі магії в тілі, з відтятою головою. Мешканці замку викликали магів із Вежі, щоб прогнати привида, але ті зазнали поразки, втративши свій дар. Було ще кілька спроб, але вони провалилися. Замок довелося покинути. Привид почав мстити мешканцям, роблячи дрібні капості. Так він і стоїть тут порожнім із тих часів. А привид вічно блукатиме, не знаючи спокою, бо нікого з роду Тауер не лишилося, і нікому пролити свою кров на камінь. Та якби й знайшовся, то на нього чекала б розплата за визволення. Не знаю, яка, але навряд чи добра. Ну, мені пора, дякую, що дозволили погріти старі кістки.

І старий візничий пішов до свого вже поставленого намету. А подруги ще довго сиділи мовчки.

— Добре, завтра рано-вранці нам вирушати в дорогу, тож пропоную лягати спати — уже пізно, — мовила Ранет.

— А як ви гадаєте, те, що розповів старий, — правда?

— Не бери в голову, Міро, це просто гарна сумна історія. Якби це було правдою, каравани тут не зупинялися б, — мовила Ранет.

Незабаром вони лягли спати. Ранет прокинулась від незрозумілого шуму. Розплющивши очі, вона побачила, як Міра із заплющеними очима рушила до виходу з намету. Ранет покликала її, але Міра не відреагувала. Вона спробувала розбудити решту, але ті міцно спали, не реагуючи на її зусилля. А тим часом Міра вже вийшла. Коли Ранет вибігла надвір, Міра вже заходила у ворота замку крізь прорубаний отвір. Ранет щодуху кинулася за нею, відчуваючи лихо. Краєм ока вона помітила, як за обрієм здіймається кривавий місяць. «Отже, історія про привида може бути правдивою», — промайнуло в неї в голові. За мить вона вже була всередині замку, створила світляк і кинулася за Мірою, але наздогнати її не могла — якась невидима сила не давала наблизитись. Пройшовши численними коридорами, вони опинилися перед дверима вежі. Ті самі відчинилися, і Міра зайшла всередину, а потім східцями вгору. На щастя — а може, й ні — двері перед Ранет не зачинилися. Незабаром вони стали перед іншими дверима, вже відчиненими. Перед її очима постала простора кімната, посеред якої лежав величезний камінь. Щойно Ранет переступила поріг, двері різко зачинилися, і вона не змогла ворухнутися. Міра наблизилася до каменя на витягнуту руку. І раптом у кімнаті перед нею з'явився силует молодої вродливої дівчини років двадцяти. Вона радісно всміхнулась.

— Мірандо Тауер, оце сюрприз! Не думала, що мені так пощастить. Знав би Гордор — він би зараз скреготав зубами від злоби. Ти, Міро, моє спасіння від вічних поневірянь у цьому гидкому замку, де загублено безліч невинних душ. І пробач мені заздалегідь. Я зараз зроблю з тобою жахливу річ, але якби ти побула на моєму місці, то зрозуміла б мене. Я знаю, ти мене чуєш, але нічого не зможеш зробити — твоє тіло зараз у моїй владі. За моє визволення є плата. Я тут не сама — зі мною сотні невинних жертв того негідника. Їхні душі блукають цим замком, не знаючи спокою, але їх ніхто не бачить. Ну що ж, почнімо ритуал.

У руках привида з'явився кинджал. Він був чорний і ніби поглинав рештки світла, яке давав місяць крізь відчинене вікно. Раптом привид швидко підскочив до Міри й щосили вдарив кинджалом просто в серце. Ранет стояла біля входу й не могла нічого вдіяти — вона з жахом дивилась на те, що відбувається, але тіло не слухалося її. Привид швидко вийняв кинджал, лезо якого вже стало криваво-червоним.

— Мені потрібна не просто кров, а кров із самого серця, — промовив привид. — Але ти не помреш.

І Ранет побачила, як жахлива рана миттю зникла, лишивши ледь помітний шрам.

— Але найгірше попереду — не знаю, чи ти зможеш це витримати. Зараз ти відчуєш увесь біль кожної душі, яка заперта в цьому замку.

Привид Камалії підійшов до каменя в центрі кімнати, поглянув у вікно, де сяяв кривавий місяць.

— Пора, — мовила вона й щосили ввігнала кинджал у центр каменя. Той легко ввійшов, ніби це був не камінь, а грудка твердого сиру.

Тієї ж миті Міру скрутив страшний біль — її корчили судоми, вона качалася по підлозі, її підкидало й вигинало, але кричати вона не могла — лише розкривала рота. Мабуть, привид заблокував їй голосові зв'язки. Ранет дивилася на це, не в змозі чимось допомогти, і з її очей котилися сльози. Раптом усе стихло, тіло Міри обм'якло, очі стали скляними. З каменя вдарив яскравий стовп світла, і з усіх боків пролунали тихі голоси, мов відлуння: «Ми вільні!» Привид радісно всміхнувся й щез, голоси стихли. Невидима сила, яка сковувала рухи, також зникла. Ранет від несподіванки впала, але швидко схопилася й побігла до Міри. Та лежала на підлозі холодна, мов крига, волосся посивіло, очі й рот широко розплющені, вона не дихала. Ранет перевірила пульс — його не було. Спроба зробити штучне дихання не дала жодних результатів. Ранет сіла на підлогу без сил, оперлася спиною об камінь і гірко заплакала. Раптом замок здригнувся від підземного поштовху, посипалася штукатурка. Тіло Міри спалахнуло яскравим червоним світлом, потім зеленим, тоді синім. Міра розплющила спочатку одне око, потім друге, піднялася з підлоги й завмерла, дивлячись перед собою. Ранет підскочила до неї, покликала, але та не реагувала — погляд був порожній, без жодної іскри свідомості. Це було лише живе тіло без душі. Ранет узяла її за руку й спробувала повести за собою. Міра слухняно пішла, мов робот. Вийшовши із замку, Ранет завела її в намет — усі спали, ніхто з друзів не прокинувся. Ранет вирішила їх не будити: зарадити однаково нічим не зможуть, то хай хоч трохи відпочинуть, не знаючи про страшну біду, яка їх спіткала. Вона наказала Мірі лягти й заснути, і та виконала прохання. Сама Ранет не знала, що робити після всього пережитого, заснути вона не могла.