54

Заняття виявилося нецікавим: вони про надання першої допомоги знали більше. А от наступне заняття зацікавило більше — там мали розповісти, як надавати допомогу різним расам. Ну, це мало бути завтра. Минув тиждень. Багато занять вони проходили ще минулого року. А на деяких викладалася неправильна або непотрібна інформація, оскільки їхня магія діяла за іншим принципом, і це доводилося приховувати. Але однаково доводилося бути на заняттях. Нора й Юара трималися осторонь, обмежуючи спілкування лише під час проведення практичних. Так минуло два місяці. Одного разу їх зібрали на площі академії разом з іншими курсами. Вийшов директор і, прокашлявшись, мовив:

— Хочу повідомити вам неприємну новину. За тиждень академія йде на вимушені канікули.

Натовпом прокотився тихий «ура» деяких студентів. Вони стали перешіптуватися. Директор тихо продовжив:

— Не радійте, ніхто вас додому відпускати не буде. Через зростання ворожої активності так званих темних і зрадників імперії зросла кількість випадків нападу магічних монстрів, різних видів нежиті, захворювань, проклять і тому подібного. Тому вас буде скеровано на допомогу магам «Вежі».

— Та перший і другий курс ще майже нічого не знає? — запитав хтось із натовпу.

— Так, у них ще мало знань і вмінь, але в них є магічні резерви, і вони можуть бути використані для допомоги досвідченим магам як джерело мани, від чого їхні резерви тільки зростуть. І ніхто не братиме першокурсників на небезпечні завдання. Вони підуть під опіку досвідчених магів, матимуть змогу навчитися чогось нового. Багато магів бережуть свої таємниці й передають їх лише своїм дітям або учням. Решту інформації вам доведуть куратори груп уже після обіду. Всім розійтися згідно з розкладом занять.

Міра зі своєю групою попрямували на заняття з розвитку магічного внутрішнього резерву. Там треба було сидіти в медитації й спустошувати свій резерв у спеціальний артефакт. Користі було мало, але це було потрібно для академії. Злиту енергію використовували для своїх потреб або передавали «Вежі». Після занять їх зібрав куратор і повідомив, що їхню шістку буде скеровано на північ імперії, у містечко Кіон, яке лежить на березі Моря сліз. Там вони допомагатимуть місцевій варті у відділенні боротьби з магічними створіннями, передаючи свою ману під час битви. До місця призначення їм їхати в кареті два місяці. Виїзд планувався за тиждень разом із караваном купців, що їхали по товари на обмін.

За годину до початку подорожі до них підійшли Амалія й Аміра.

— Ота ви, що тут робите? Ви ж мали зранку виїхати в Літанію на допомогу місцевим у лікарні? — побачивши їх, здивувалася Міра.

— Так, але все скасували, довідавшись, що ми з Темного континенту. І прислали до вас як ваших слуг із направленням у Кіон до місцевого лікаря при міській варті, — у голосі відчувалися нотки образи за дискримінацію й водночас радість, що вони разом із Мірою та її подругами.

Вирушили в дорогу із затримкою через одного купця. Йому не сподобалося місце в колоні, виник спір, унаслідок чого купця взагалі не захотіли брати. Поки повернули гроші за охорону, які він заплатив, головний колони наполягав на тому, що він нічого не винен, бо купець добровільно відмовився їхати з ними, а гроші вже витрачені на потреби охорони. Довелося навіть викликати для вирішення спору законника. Тому затрималися на три години. І ось нарешті виїхали, сівши в дві карети, оплачені академією. В одну сіли Міра, Марта, Ранет і Лора, а в іншу — решта. Також були виділені охорона й віз для перевезення наметів, запасів води й їжі. І так, тихо поскрипуючи колесами, колона вирушила в далеку дорогу.

І чим далі вони від’їжджали, тим рідше траплялися міста й поселення, дедалі частіше доводилося ночувати в наметі. Ліси стали густішими. Іноді виднілися далекі скелясті гори, вкриті шапками льоду. Незабаром вони в’їхали в нескінченний ліс під назвою Зелений океан. Їхній шлях пролягав по стародавній дорозі, вкритій матеріалом, схожим на бетон, який за століття покрився товстим шаром землі й іноді виходив на поверхню. По обидва боки, мов стіна, стояли височенні дерева. Заростати дорозі не давали стародавні закляття, накладені могутніми магами тих часів. На деяких відтинках вони втратили силу, й імперській службі догляду доріг періодично доводилося чистити їх від паростків дерев уручну.

Поселення траплялися зовсім рідко. Вони розташовувалися серед вирубаного лісу й були оточені високим дерев’яним парканом — закопаними в землю колодами з загостреними верхів’ями. Паркан був подвійний, а між рядами насипано землю й каміння. А в центрі поселення, вище дерев, стояла дерев’яна оглядова башта. Огорожа захищала поселення від нападу монстрів під час осінньої та весняної міграції, яка тривала кілька тижнів. А башта давала змогу заздалегідь помітити небезпеку. Люди в таких поселеннях займалися переважно полюванням на монстрів, заготівлею інгредієнтів із їхніх частин для алхіміків і магів, а також збиранням потрібних їм трав. Траплялися й шахтарські поселення.

За півтора місяця дороги вони дісталися широченної річки Ліванії. Вона роздвоювалася на два рукави біля міста Радож, охоплюючи його з боків і протікаючи глибоким каньйоном. Місто було найбільшим у цьому регіоні з населенням у десять тисяч розумних. Обидва рукави текли майже паралельно один до одного й тяглися аж до Моря сліз. Через численні пороги на рукавах річки використовувати їх як річковий шлях було неможливо. Тому місцеві для своїх потреб користувалися дорогою, збудованою між ними за стародавніх часів. Після триденного відпочинку в місті цією дорогою й вирушив караван. Лишалося ще пів місяця шляху. Ночі стали холодними, іноді з приморозками.

Проїхавши ще близько тижня, вони опинилися біля покинутого замку, що височів над каньйоном. Біля його стін часто зупинялися купці, бо високі стіни й замок добре захищали від холодного північного вітру. Їхній намет розмістили неподалік від головного входу, який затуляли гнилі дубові двері з іржавими завісами. У дверях хтось давно прорубав дірку, щоб потрапити всередину.