51

На вулиці вечоріло.

— Сонце скоро зникне за обрієм. Пропоную знайти більш-менш вцілілу кімнату й заночувати. Блукати в темряві лісом я не збираюся, особливо після побаченого, — мовила Міра.

— Так, ти права. Тільки потрібно по черзі стояти на сторожі. Недалеко від виходу я бачила кімнату з уцілілими дверима. Думаю, вона нам підійде, — із цими словами Ранет обернулася й пішла назад до будівлі.

За кілька хвилин вони дійшли до своєї цілі. Із дверима довелося повозитися, але все-таки їм удалося їх відчинити. Окрім товстого шару пилюки, там нічого не було.

Ніч минула спокійно. Поснідавши, вони вирушили в дорогу.

Дні й ночі можна було вважати спокійними, якщо не брати до уваги ревіння невідомих істот уночі й зустрінутих по дорозі двох хижих зайців. Але ті не напали — сховалися в гущавині найближчих кущів.

До корабля лишалося кілометрів п’ять, як на них хтось вискочив.

З кущів, хруснувши гіллям, вилетіла низька, присадкувата тінь. Звір нагадував вовка, але з довгою шиєю та величезними очима, зіниці яких були чорні на все око. Луска вкривала його спину, а з пащі звисали два вигнуті ікла. Хвіст був тонкий, довгий, мов батіг, з гострим пазуром на кінці — можливо, ще й отруйним.

— Бережіться! — крикнула Марта, хапаючи Аніру за руку.

Та звір не кинувся одразу. Він повільно почав наближатися, роздимаючи ніздрі й розмахуючи хвостом-батогом на всі боки, а потім озирнувся — і з темряви виступило ще двоє. Коли перший заревів, кров ніби заціпеніла в жилах. І монстри кинулися вперед.

— Аріоно, веди дітей за спину! — скомандувала Міра, вихоплюючи бластера. Ранет націлилась. Марта виставила перед собою руки — долоні вже починали світитися слабким блакитним світлом. Її магія була нестабільна, вимагала багато мани, але зараз не було часу вагатися.

Перший звір кинувся на Міру. Постріл бластера ковзнув лускою, лише обпаливши бік. Тварина верескнула, але не зупинилась.

— Мани майже немає! — видихнула Марта, випускаючи блискавку. Вона влучила в другого звіра. Той поточився, засмикався, недовго поборовшись у судомах. Проте третій обійшов їх збоку й кинувся просто на Ранет.

Ранет різко розвернулась, але схибила: постріл пішов у землю. Звір ударив її своїм хвостом у бік, збив з ніг, а потім клацнув іклами в передпліччя.

Кров бризнула на траву.

— Ранет! — закричала Міра.

Ранет скрикнула від болю, завмерла на мить — і з її долоні вирвався потік холоду, який перетворився на міцний крижаний спис. Мани було обмаль, але вона вклала в цей рух усе, що лишилося, стиснувши зуби від болю.

Спис уразив звіра в бік. Той відлетів на кілька кроків, заревів від болю. Спис пробив його, рана, мабуть, була несмертельна, але це налякало звіра, і той кинувся геть у хащі. Двоє інших, відчувши магію, зупинились, а потім також зникли в гущавині.

— Ранет! — Міра опустилася на коліна поряд. Марта вже рвала сорочку на бинти.

Ранет сиділа, притискаючи руку до рани на боці. Кров сочилася крізь пальці.

— Житиму, — прохрипіла вона. — Якщо... не здохну від зараження. Ікла, мабуть, брудні.

— Знайдемо на кораблі аптечку, — твердо сказала Марта, перев’язуючи рану. — Тримайся.

Аріона підійшла ближче, затуляючи дітей. Даніра дивилась на Ранет широкими очима, але не плакала. Аніра мовчки стискала край халата матері.

— Треба йти, — видихнула Ранет. — Вони можуть повернутися зграєю.

— Вона має рацію, — похмуро кинула Міра. — Підіймайся. Я допоможу.

Не встигла Міра наблизитися, щоб допомогти, як Ранет затрусило, і вона знепритомніла.

— Що з нею? — злякано мовила Марта.

Міра приклала пальці до шиї й відчула слабкий пульс.

— Ще жива, — видихнула полегшено вона. — Думаю, це отрута. Потрібно якомога швидше перенести її на рятувальний корабель.

Вони рушили далі, зробивши для Ранет ноші з підручних матеріалів. Сонце вже сіло, і тільки залишки світла освітлювали верхівки дерев. Нарешті вони дісталися корабля. Ранет ставало гірше: піднялася температура, почалися марення. Вони зайшли на корабель, але виявилося, що аптечки та ліків немає. Вони просто забули їх улаштувати. Звикли покладатися на магію. І ось результат: аптечки першої допомоги немає, а магії — нуль. Сил Міри вистачило лише на те, щоб частково вивести отруту й зупинити внутрішню кровотечу. Але цього було недостатньо. Лишилася одна надія, що вони встигнуть покинути безмагічний простір до того, як Ранет помре. Корабель летів на максимально можливій швидкості. Але магії не було. А життя стрімко залишало Ранет. Її серце не раз зупинялося, і доводилося проводити реанімацію. І ось її серце знову перестало битися. І скільки вони не намагалися, цього разу нічого не виходило. Лишилися останні хвилини до остаточної смерті Ранет. Та раптом Міра відчула, як її резервуар почав наповнюватися магією. Вона не згаяла нагоди — і в останню мить їй удалося врятувати життя. Не минуло й кількох хвилин, як від поранень не лишилося й сліду, а Ранет спала міцним здоровим сном.