50

— Отже, ми в безпеці, — мовила Марта, озираючи кімнату. Тут справді було все необхідне: шість ліжок, стіл, шафа на шість секцій . Навіть душова й туалет.

— Виглядає так, ніби хтось готував це місце для тривалого перебування.

— Так і є, — підтвердив ШІ. — Це кімната виживання для персоналу в разі надзвичайних ситуацій. У стіні зліва є спеціальна комора. Там є їжа, вода. Запасів має вистачити на шість місяців.

— А їхній термін придатності не закінчився?

— Згідно з моєю базою — ще ні, але він сплине місяців через п'ять. Тому раджу не затримуватися довше, ніж потрібно. Бо чим далі, тим більший шанс, що продукти зіпсуються.

Аріона тим часом обережно посадила дівчаток на одне з ліжок. Малеча тулилася одна до одної, спідлоба поглядаючи на незнайомих людей. Вони натерпілися лиха. Їхні котячі вушка тремтіли, а хвостики були напружено витягнуті.

— Вони бояться, — тихо сказала Аріона. — Ми давно не бачили чужих. І ті, кого ми зустрічали раніше... не були добрими: над ними ставили різні експерименти.

— Їхні імена — Аніра й Даніра? — запитала Міра, присідаючи навпочіпки, щоб бути на рівні дітей.

— Так. Аніра й Даніра. Вони — сестри. Їм 10 років. Народилися вже тут, у лабораторії.

Ранет здригнулася.

— Вони народилися в цьому жахітті?

— Так. Їхня мати була моєю сестрою, але... не витримала експериментів. Померла. Я доглядаю їх відтоді.

Марта мовчки дістала зі своєї просторової торбини кусень хліба й ковбаси та простягнула дівчаткам. Аніра взяла першою, довго роздивлялася, потім обережно надкусила. Даніра повторила за сестрою.

— Дякуємо, — прошепотіла Аніра, все ще не відводячи очей від подруг.

— Будь ласка, — відповіла Марта. — Ви в безпеці. Обіцяємо.

— Не варто давати обіцянок, яких не зможете стримати, — холодно зауважив ШІ. — Безпека в цій зоні — тимчасова.

— А можна тебе якось вимкнути? — роздратовано кинула Ранет.

— Можна. Але тоді ви залишитеся без помічника й не зможете потрапити в інші секції.

— Заткнися й дай нам спокій, — втомлено махнула рукою Міра.

— Як бажаєте. Перебуваю в режимі очікування.

Настала тиша. Аріона сіла на підлогу, притулившись спиною до стіни. Її хвіст ліниво виписував дуги на пилюці.

— То ви з космічного корабля? — спитала вона з цікавістю. — І як воно — подорожувати космосом?

— Довго й нудно, — зітхнула Марта. — Більшість часу ми просиділи в каютах у стазисі.

— А потім не встигли нічого зробити, — додала Ранет. — Нас зрадили й хотіли вбити. Ми чудом урятувалися й опинилися на цій планеті випадково. Решта команди перебуває на місяці, в рятувальних капсулах. Ми вже планували їх урятувати, як опинилися в цій халепі. Ми просто хотіли знайти вцілілі споруди для тимчасової бази. А ви як сюди потрапили?

— Цей комплекс належав одним впливовим особам, які поклонялися богу, що його ви знищили. Не зважаючи на спроби жриць Рінари врятувати тих, хто вижив після помсти, нас упіймали задля наших здібностей.

— Яких здібностей? — запитала Міра.

Аріона на мить заплющила очі, а коли розплющила — її зіниці стали вузькими, вертикальними, як у кота.

— Я можу бачити минуле, доторкнувшись до предмета чи людини. Іноді це просто уривки, іноді — цілі життя. Саме тому вони назвали нас «Мнемозина» — на честь титаніди пам'яті. Вони хотіли, щоб ми допомогли знайти щось давно втрачене.

Подруги перезирнулися.

— Це... неймовірно, — тихо мовила Ранет.

— Це прокляття, — так само тихо відповіла Аріона. — Я бачила біль, якого ніколи не мала б побачити. Іноді я відчувала те, що й особи з мого видіння. Одного разу це було спалення відьми однією божевільною сектою. Я горіла разом із нею, доки вона не померла.

Міра здригнулася.

— Що?..

— Я не знала її імені, але навіки запам'ятала образ. Жінку в білому, з очима, повними сліз через несправедливе звинувачення та біль. Відтоді я боюся користуватися своїм даром. Це і дар, і кара. Дівчатка також мають це, але вони не пройшли ініціації. А потім... прийшли люди. І забрали нас. І почалися експерименти. Моя сестра не витримала й померла. Я потрапила сюди пізніше, уже після її смерті. Мабуть, мною хотіли замінити її.

У кімнаті повисла важка тиша. Навіть діти припинили жувати, втупившись у Аріону великими очима.

— Вибач, — нарешті мовила Міра. — За те, що через мене тобі довелося згадати про ці страхіття.

— Ти не винна, це все люди Гладдіуса.

Аріона підвелася й підійшла до Міри.

— Дозволь мені торкнутися тебе. Я хочу побачити на власні очі, як помер гад Гладіус.

Міра вагалася, але зрештою простягнула руку. Аріона обережно взяла її долоню й заплющила очі.

На якусь мить у кімнаті ніби згасло світло. Або принаймні так здалося. Ранет і Марта схопилися одна за одну. 

Потім Аріона розплющила очі — і відсахнулася. Її обличчя було блідим, хвіст здійнявся сторч.

— Ти... ви справді це зробили, — видихнула вона. — Ви вбили того гада. Я, насправді, не повірила вам. Убити бога важко навіть іншому богу.

— Він сам обрав свою долю, — твердо відповіла Міра.

— Я бачила його смерть, цей переляк невідворотності, його крик, і... порожнечу. Він не страждав. Принаймні не так, як страждали ми.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.

— Дякую вам. Я знаю, що це не поверне мій народ, не зцілить мої спогади. Але... дякую.

— Ми не те мали на увазі, коли йшли проти нього, — м’яко сказала Ранет. — Ми просто хотіли вижити. Але якщо це допомогло й вам — то добре.

— А тепер, — Міра потягнулася до пляшки з водою, — нам справді треба відпочити. Завтра — далі. І хтозна, що чекає на нас у наступній залі.

— Я можу подивитися на карті, — озвався ШІ, порушуючи мовчанку.

— Не треба, — втомлено кинула Міра. — Завтра. Все завтра. Дай нам хоч кілька годин спокою.

ШІ слухняно замовк. На їхнє прохання він погасив світло.