49

Зелена стрілка вела довгим напівтемним коридором. Стіни тут були металеві з якогось невідомого сплаву. Повітря було важким, із присмаком озону та якихось хімікатів. Вони дійшли до дверей, які зі скреготом відчинилися. За їхніми спинами світло згасло, натомість увімкнулося в кімнаті. Перед поглядом подруг постала неприємна картина. Попід стінами стояли великі скляні тубуси з прозорою рідиною, в яких плавали різні істоти. А посеред кімнати стояв операційний стіл.

— Я ніколи не бачила нічого подібного, — прошепотіла Ранет, озираючись. — Це не схоже на звичайну лабораторію.

— Бо це не звичайна лабораторія, — озвався ШІ. Його голос тепер лунав не згори, а ніби звідусіль, розчинений у стінах. — Тут вивчали межі генетичної адаптації. Деякі зразки могли змінювати форму, інші — пристосовуватися до будь-якого середовища за лічені години.

— І для чого це все? — запитала Марта, обережно ступаючи за світловою стрілкою.

— Для виживання. Населення планети було на межі війни. Людству потрібно було знайти спосіб пристосуватися до отруйного повітря, радіації, нових хвороб. Але деякі дослідники захотіли більшого — вони прагнули створити досконалих солдатів. Вічних. Слухняних.

Подруги перезирнулися. Міра перша порушила мовчанку:

— І що сталося з тими солдатами?

— Те, що мало статися, — холодно відповів ШІ. — Ви думаєте, звідки з’явилися деякі раси? Не всі боги займалися експериментами особисто: деяким було лінь, і вони цю роботу доручали людям, магам. Також це робилося на замовлення влади. Прошу пройти далі в наступну залу.

Двері зліва в стіні відчинилися, і подруги ввійшли до великої зали, заставленої скляними капсулами. Більшість із них були порожні, одна — розбита. Марта здригнулася, коли її погляд упав на одну з уцілілих капсул — усередині лежала чиясь темна постать, згорнута клубочком.

— Вона... жива? — тихо спитала Ранет.

— У стазисі, — відповів ШІ. — Але рекомендую не затримуватися. Силове поле капсули нестабільне.

Міра випадково глянула на підлогу й завмерла. Там, у тонкому шарі пилу, виднілися свіжі сліди. Не їхні. Більші. Із довгими пазуристими відбитками.

— ШІ, — покликала вона, намагаючись не панікувати. — У цій залі хтось є, крім нас.

— Підтверджую. Один із утікачів, імовірно, перебуває в межах зони. Він — неворожий, але досить агресивний, коли йому загрожують. Раджу не робити різких рухів. Це створіння вибралося вчора. Воно розумне: це гібрид кішки й людини. Я говорив, що база пошкоджена. Засоби безпеки не працюють, лише турелі на входах до бази. Тому вдіяти я нічого не можу — я контролюю лише перегородки між секціями. Іншого шляху немає.

— Легше сказати, ніж зробити, — прошепотіла Марта.

Раптом у дальньому кутку кімнати й Міра побачили її. Це була білявка з довгим волоссям до поясу, котячими вухами. Решта тіла була як у людини, тільки на пальцях рук і ніг замість нігтів були пазурі, як у кота. Вдягнена вона була в замазаний чимось медичний халат. Також у неї був великий пухнастий білий хвіст.

— Вона не одна, — видихнула Ранет, хапаючи Марту за руку. — Їх ціла зграя. Біля незнайомки стояли двоє малих дівчат, схожих на свою маму.

Але вони не нападали. Істоти стояли нерухомо, спостерігаючи за незнайомками, які порушили їхній спокій.

— Упізнаю, — тихо мовив ШІ. — Це зразки серії «Мнемозина». Останні зі свого роду. І є корінними мешканцями одного з уже неіснуючих островів. Вони запам’ятовують усе, що бачать, що відчувають.

Одна з істот зробила крок уперед, простягнувши тремтячу руку, і показала пальцем на Міру. На її обличчі не було погрози — раптом істота посміхнулася.

— Вона... знає мене, — ледве чутно спитала Міра. — Але це неможливо.

— Не тебе, а твою магію, — відповів ШІ. — Є запис, що жриця богині Рінари врятувала їх від загибелі, але влада насильно вивезла їх сюди за тиждень до початку аварії та консервації лабораторії. Вона пам’ятає це, можливо, думає, що ви можете їй допомогти.

Подруги застигли. Зелена стрілка на підлозі все ще вела далі, але шлях до безпечної кімнати лежав повз цих істот.

— Що нам робити? — прошепотіла Марта.

Міра глибоко вдихнула, зробила крок уперед і простягнула руку у відповідь.

— Ми просто хочемо пройти, — сказала вона якомога лагідніше. — Ми не збираємося вам нашкодити.

Істота завмерла. Її блакитні очі на мить стали котячими. А потім вона мовчки жестом показала, щоб подруги не підходили ближче. Тихо мовила:

— Тихо, Аніра і Даніра дуже налякані. Я відчуваю вашу магію Рінари, нашої богині-заступниці. Хто ви? Ви її жриці?

— Я Міранда Тауєр, а це мої подруги Ранет і Марта. Так, ми були її жрицями. Але богиня більше не з нами, вона покинула цей світ.

— Її вбив бог Гладіас? Саме він знищив наш острів.

— Ні, Градіос мертвий.

На обличчі дівчини з’явився подив. Її очі на мить знову стали котячими. Міра продовжила:

— Ми його знищили. Саме після його смерті богиня сама пішла, щоб з’єднатися зі своєю сім’єю.

— Я маю дар відрізняти брехню від правди — ви не брешете. Отже, помста відбулася. Отже, ви не за нами прийшли? — На її обличчі з’явився смуток.

Вони обоє хвилину дивилися мовчки один на одного. Потім Міра промовила:

— Ми прийшли не за вами, але спробуємо допомогти. Ми тут самі бранці обставин. Через власну дурість застрягли в цій лабораторії. І ще тут час і зовні плинув по-різному. Ми не можемо сказати точно, але різниця може сягати більше тисячі років. І того світу, який ти пам’ятаєш, більше немає.

— Мій світ загинув разом із моїм народом, який знищив Гладіас. Тому мене не дуже турбує, що там зараз. Я просто хочу покинути це місце. І я чула, що ця бездушна залізяка говорила, ніби ми корінні жителі. Вона помиляється. Наші пращури родом із планети Земля, звідки ми прибули разом із людьми. З острова Атлантида.