48

Пройшовши далі довгим коридором, подруги підійшли до дверей, точніше до місця, де вони повинні бути, і побачили сходи, що вели вниз.

— Ну, і що будемо робити? Повернемося назад і оглянемо інші коридори? — запитала Марта.

— О, тут є й підземні рівні. — Міра посвітила ліхтарем униз: на сходах лежав, як і навколо, недоторканий шар пилу. — Думаю, не варто вертатися, нам немає різниці, яку частину будівлі оглядати. Слідів тварин немає. Ідемо далі. Але будьте напоготові.

І вона зробила крок. Подруги спустилися за нею. Незабаром вони пошкодували про своє рішення. Вони вже, за відчуттям, пройшли на глибину шести поверхів, а сходи все не кінчалися. Бажання повернутися боролося з цікавістю. Ноги боліли від втоми, і ось нарешті приблизно на тринадцятому рівні вони закінчилися. Перед їхнім зором відкрився коридор: промені ліхтарів не могли дістати до його кінця.

— Ви як хочете, а я далі без відпочинку не зможу, — мовила Ранет, сідаючи на маленький складний стільчик, який дістала з торбини, подарованої богинею полювання. Як не дивно, магія простору ще й досі працювала.

— Ну, нарешті здорова думка, — Марта повторила те саме.

— Ну, тоді раз такі справи, пропоную щось перекусити, — мовила Міра. — Дуже спішити нам не потрібно. Після цих сходів ноги болять страшно, таке відчуття, що вони призначені не для людей.

— Усе можливо, але цей острів був першим заселений людьми із Землі, — мовила Ранет, відкушуючи добрий шмат бутерброда.

— Ми не знаємо, коли збудували цей комплекс і для чого, і коли його покинули. Правду можуть знати лише у Вежі або боги. Наша богиня наклала на себе руки, а до іншої, на букву «В», щось не хочеться звертатись, — мовила Міра, зробивши ковток води із фляги. — І, як я вже говорила…

— Нам потрібна своя база, — перебила Міру Марта.

— Саме так. Думаю, тут можна знайти вцілілі кімнати. Трохи ще оглянемо — недаремно ми спускалися по цих сходах, і можна буде розпочинати нашу рятувальну операцію. А вони нехай думають, як бути далі. Я хочу просто спокійно жити в своєму родовому замку й закінчити академію, щоб не було проблем з владою.

— Міро, підніми, будь ласка, праву ногу.

— Марто, навіщо?

— Бо ти на губу наступила. І ти віриш у те, що сказала? — Марта розсміялась.

— Годі вже й помріяти не дають. Так, ще годинку пробайдикуємо — і вперед.

Година минула спокійно і швидко. Зібравши речі, подруги пішли досліджувати невідомий коридор. Не встигли вони пройти й п'яти метрів, як за їхніми спинами з гуркотом опустилася металева стіна, перекривши вихід. Подруги кинулись назад, але вдіяти нічого не було можливості. Вони навіть спробували вийти в ефір — та магії навколо не було.

— Ну, і що тепер? — тремтячим голосом запитала Марта.

— Не знаю. Принаймні прохід уперед вільний, але потрібно пам’ятати, що тут можуть бути пастки. Ми розслабилися — й ось… — Міра розвела руками. — Будемо сподіватись, що є інший вихід. Тут робити нам нічого.

Розвернувшись, подруги обережно пішли в глибину коридору. Минуло вже пів години, а коридор усе не закінчувався. І ось нарешті ще за п’ять хвилин коридор зробив поворот ліворуч — і за п’ятнадцять кроків вони побачили металеві двері. Як не дивно, на них не було іржі. Вони були схожі на двері ліфта. Подруги оглянули все навколо. На перший погляд, ніякої загрози не було. Вони підійшли ближче до дверей, і знову за їхніми спинами впала масивна металева плита. Подруги міцно висловились — почули б їх п’яні гноми, точно б записали цей словесний потік лайки.

Раптом двері відчинилися, стулки сховалися в стіні. Перед зором постало приміщення площею 50 м². На стелі з миготінням спалахнуло червоне світло, загула сирена. Також відкрився люк на стелі, і звідти спустилася турель, націливши свої три стволи просто на подруг, які перелякано завмерли й подумки попрощалися з життям.

Але пострілів не пролунало. Сканувальний промінь пройшовся по подругах. За кілька секунд сирена стихла, червоне світло змінилося на денне, і турель із клацанням повернулася на своє місце.

— Живі... — видихнула Марта, притискаючи руку до грудей. — Ми живі. — Підхопила Марта: — Я думала, нам кінець.
— Не поспішайте радіти, — мовила захекано Ранет. Весь час, коли була під прицілом, вона не дихала від переляку. — Ще нічого не відомо, і взагалі, куди ми потрапили? Раптом десь зверху пролунав металевий голос.

— Це... лабораторія ЛГД-13. Тобто Лабораторія генетичних досліджень. 13 рівень.

— Схоже на те, — відповіла Міра. — Ми пройшли дванадцять рівнів і не помітили замаскованих входів.
— Так, це можливо. Але з невідомих причин із ними немає зв’язку. І в мене якийсь збій у роботі конфігурації календаря. Можливо, через консервацію лабораторії в стазисі, — мовив той самий металевий голос. — Не можу прорахувати час перебування в ньому з реальним ходом часу: пошкодження даних зовнішніх серверів.

— Цілий підземний комплекс, — Марта помітила закритий прохід у кінці кімнати. Трохи поміркувавши, що робити далі, вона вирішила поставити запитання. Стояти на місці — не вихід, потрібно домовлятися з цим голосом, щоб він їх випустив. — Отже, це лабораторія. І все це роками стояло в стазисі. Але чому система нас не атакувала?

— Бо ви не є загрозою, — мовив механічний голос. — Принаймні поки не порушили правил безпеки.

— Хто ти? — запитала Ранет. — Озвуч, будь ласка, правила, щоб уникнути непорозумінь.

— Я Керівний штучний інтелект цього наукового центру. Об’єкт закрито для сторонніх. Ви проникли без дозволу.

— Ми не знали, — сказала Міра якомога спокійніше. — Ми шукали прихисток. Ми не хочемо завдати шкоди.

— Аналізую... — Голос замовк на хвилину. — Ви кажете правду, але ваші біометричні дані не збігаються з жодним із профілів персоналу. Ви не є ані дослідниками, ані охороною. Проте ви не несете загрози, а мені потрібна ваша допомога. Надано тимчасовий доступ. Запротокольовано попередження. Спроби завдати шкоди будуть каратися ліквідацією.