47.1

Здоровенний, під тридцять кілограмів, заєць. Зупинившись на хвильку, швидко провів поглядом по незрозумілих двоногих істотах. Схопив найближчий шматок м’яса й швидко сховався в гущавині найближчих кущів. Першою прийшла до тями від побаченого Ранет. Вона продовжувала тримати зброю.
— І що це було? — крізь зуби прошипіла вона.
— Зайчик чи кролик, — на автоматі відповіла Марта.
— Який, в біса, зайчик? Він, блін, потягнув шмат м’яса! Не моркви чи капусти, а м’яса. Може, повернемося? Щось мені тутешні зайці зовсім не подобаються.
— Та тут вся планета така. Навколо одні монстри, — мовила Марта й провела поглядом по рештках невідомого звіра. — До міста лишилося трохи більше чотирьох днів. Нам потрібна своя база, і кращого місця ми не знайдемо. А зайцями ми гуртом упораємося. Коли буде поселення, стане легше протистояти мутантам. Вони хоч і страшні, але, на відміну від скелетів чи різних зомбі, вони живі. І впоратись з ними буде легше.
— Можливо, ти маєш рацію. Ну, тоді ходімо далі й будьте уважні. — І Міра першою пішла далі. Далі все було без пригод: ніяка гидота їм більше не траплялась. І ось вони досягли своєї мети. Перед їхнім зором постала стіна з граніту заввишки з шестиповерховий будинок. Деякі блоки впали, поросли мохом; на вершині стіни видніли рештки спостережних і оборонних споруд.
— Ну, от ми й на місці, нарешті дійшли, — полегшено зітхнула Марта.
— Дійти то дійшли, а от як потрапити всередину? Доведеться шукати вхід. Ну, і куди підемо — ліворуч чи праворуч? — мовила Ранет. — Вирішуй, Міро, ти в нас відповідальна за наземні пригоди.
— Ніяких пригод! З мене досить: скільки ми тут на планеті, не пам'ятаю спокійних моментів. То ми когось б'ємо, то нас б'ють. Ну що ж, давай підемо праворуч. Ми все одно не знаємо, де вхід.
— Ну, тоді веди. От буде сміху, якщо вхід виявиться неподалік ліворуч.
— Марто, не каркай. Ходімо вже.
Пройшовши вздовж стіни десь хвилин двадцять повільним кроком, щоб не поламати ноги об будівельне сміття, яке утворилось за довгі роки руйнування стіни, вони все-таки знайшли масивні ворота. Слава богам, вхід був відкритий.
— Нарешті! Я думала, ця стіна навколо поселення ніколи не скінчиться. І навіщо її збудували, від кого оборонялися? — мовила Ранет, сідаючи на камінь. — Давай перепочинемо, сил уже не вистачає.
— Так, ти права, ноги вже гудуть від перевтоми. І справді, стіна якась дивна. Оборонні надбудови розміщені так, ніби нападу чекали не ззовні, а зсередини, — мовила Марта, також сідаючи неподалік на камінь.
— Я також це помітила, — мовила Міра. — Можливо, це й не поселення, а в'язниця?
— Усе можливо. Ось трохи відпочинемо, заодно перекусимо й підемо дізнаватися, що до чого. Нам без різниці, що тут було раніше, якщо є вцілілі споруди, які ми можемо використати. Я тут подумала: ми неправильно підійшли до питання магії на цьому острові.
— І що не так? Її тут просто немає.
— Так, Ранет, її нема, але це не означає, що заклинання не діють. Ми звикли черпати її ззовні. А є ще магічні накопичувачі. Знадобиться їх багато, за потреби ми могли б їх використати.
— І як ми раніше не подумали про таку можливість? Ну, маємо, що маємо. Повернемось і займемося цим питанням. А зараз давайте щось перекусимо.
За годину відпочинку вони вирушили через ворота. Пройшовши всередину, їх зустрів такий самий ліс, як і навколо поселення. Він не давав змоги розгледіти нічого навкруги. Поблукавши й зайшовши на глибину метрів із дев'ятсот, вони знайшли те, що шукали. Перед їхнім зором постав здоровенний комплекс споруд. Вони були зруйновані десь відсотків на сімдесят. Лишився кам’яний каркас; будівель на дахах росли кущі, ліани й різні рослини. Будівлі були різної висоти, пов’язані між собою довжелезними переходами. Збудовані вони були з гранітних блоків, як і стіна. Видніли залишки іржавих балок, а де-не-де блискотіли на сонці вимиті дощами уламки скла. Найбільша будівля в центрі мала десять поверхів і була найбільшою за площею. Нижні три поверхи комплексу взагалі не мали віконних прорізів — вони починалися десь із четвертого поверху. Сам комплекс займав площу десь гектарів десять.
— Ну, подруги, що скажете? — мовила Ранет.
Міра почухала потилицю.
— Думаю, що версія з в'язницею може мати місце. Уже вечоріє, і не варто туди лізти. Стаємо на ночівлю тут, а завтра, як розвидниться, заглянемо всередину.Ніч минула тривожно. Десь далеко на території ревіло невідоме створіння, через що подруги майже не спали. У них виникла думка: а чи взагалі варто заглядати в приміщення? Адже там могли собі зробити кубло якісь потвори. Довго сперечавшись, вирішили навідатись у найбільшу будівлю в центрі комплексу. Уранці, поснідавши та зібравши речі, вирушили на дослідження. Вхід знайшли швидко, але потрапити було не легко: довелося прибирати сміття, яке назбиралося за століття.

Пройшовши кілька метрів коридором, довелося дістати ліхтарі. Підлога була мармурова. Почали траплятися бічні коридори й порожні кімнати. Роблячи позначки на стінах і прислухаючись, чи не долине звук присутності живих істот із глибини будівлі, подруги рухалися вперед. Раптом коридор розділився на три відгалуження. Марта посміхнулась і мовила:

— Ну, що зробимо дурість і розділимося, як у кіно?

— Ну ні, досить пригод. Життя — не кіно. Хоча ми повторюємо ту саму дурість, що й герої фільмів: без підготовки полізли в невідому будівлю. Лишилося тільки розділитися, — мовила Міра, світячи ліхтариком у коридори.

— Як для в’язниці будівля не підходить — немає ґрат. Та й стіни з підлогою скоріше підійшли б для лікарні.

— Так, Марто, тоді поясни: навіщо стіна з охороною? Хіба що це божевільня, а палати розміщені на верхніх поверхах.

— Досить вам висувати гіпотези. Тут на цій планеті може бути все, що завгодно. — Із цими словами Міра зробила крок уперед, ідучи прямо. — Потрібно знайти сходи. Ми тільки зайшли, треба оглянути більшу територію. Пройшло стільки століть, що дізнатися, тут було, мабуть, уже немає змоги. Зараз наша мета — вирішити, чи можливо тут зробити нашу базу.