47

Настав ранок. Шлюз відкрився легко. Подруги спустились на ранковий берег океану, який мирно хлюпотів дрібними хвилями.

— А може, ну її, цю подорож? Полежимо, позагоряємо. На березі ми бачили океан лише на картинах та екранах, а тут така можливість розслабитися, — мовила Ранет. Міра задумалась.

— Говориш — розслабитись? У мене не вийде. Знаючи цю планету з її монстрами, я б взагалі тут на березі не стояла. Та й наша авантюра з походом лісами цього острова мені все менше подобається. У нас з десяток пострілів з лазера є — і нуль магії.

— Ну ми пролетіли запланованим маршрутом, усе просканували — ніякої загрози не знайшли. На жаль, місто заросло лісом, і з висоти не розгледіти. А нам потрібно тимчасово розмістити врятованих і подалі від очей «Вежі» — мало які в них зберігаються стародавні артефакти. Ми й так ризикували, пролітаючи над материком. Та й боги — ще ті створіння. Не здивуюсь, якщо половина тутешнього пантеону вже ставить ставки на наше виживання.

— Можливо, й так, Ранет, ти маєш рацію: потрібно рятувати наших, поки в нас є чим. І місце без магії не дозволить раптово відкрити портал. Але не дай боги, що́ станеться з цим кораблем — ми тут застрягнемо навік.

— Та годі вам! — втрутився в розмову Марта. — Не з такої ситуації вибирались. Годі марнувати час своїм песимізмом. А океаном ми насолодимося разом з іншими, як закінчимо справи.

— Ну тоді на правах капітана я пропоную вирушати.

— Та ходімо вже, капітане Ранет. Не тягни часу своїми промовами. — І Марта пішла вперед. Піщаний берег швидко скінчився, і вони ввійшли в джунглі, які виявилися не такими вже й густими, як їм здавалося з висоти. Іти було легко, але з підняттям місцевого світила почало припікати, і йти було вже не зовсім легко, але можна було терпіти. По дорозі вони не зустріли ніякої живності. Сам ліс був переважно з земних рослин, які легко могли обходитися без магії. Роблячи невеликі зупинки, вони пройшли чималу відстань від запланованої.

— Так, подруги, вже дванадцята. Пропоную зупинитися на обід. А то щось у животі бурчить, та й ноги просять відпочинку.

— Ти капітан — ти й командуй, — мовила Марта.

— Я капітан на кораблі, а сухопутними операціями в нас завжди командувала Міра, так що я тут не головна, а просто голос народу.

— Вирішила зіпхнути відповідальність на мене? Ну тоді не скаржтеся. Раз так — рухаємось далі. — Ранет аж рота відкрила, щоб обуритись, і тут помітила посмішку Міри. — Та жартую. Давай розпаковуй рюкзак — будемо обідати.

Після обіду вони лягли на карематах під деревом.

— І як вам подорож, дівчата? — запитала Марта.

— Та так собі, нічого цікавого, — мовила Ранет, вмостившись зручніше.

— Краще така, ніж лісами Майорану, — мовила Міра, задумалась на хвилинку, а потім продовжила: — Я тут подумала, що цей острів є непоганим місцем, щоб пережити в майбутньому магічну катастрофу, якщо вона станеться.

— Чому ти так думаєш?

— Ну ось дивись, Марто. Джерело тут відсутнє, тому вибуху не буде. Природа адаптувалася до життя без магії. Якщо тут знайдуться їстівні рослини й тварини, то цей острів може стати своєрідним ковчегом для людей. На жаль, магічним расам тут не вижити.

— Що пропонуєш? Усе-таки зробити поселення? — поцікавилась Ранет.

— Поки що в нас мало інформації. Потрібно більше часу й даних. Тому відпочинемо ще трішки — і вперед.

Після відпочинку вони вирушили далі. По дорозі, на жаль, так і не знайшли нічого їстівного. Але це не означало, що на острові нічого немає. Ніч пройшла спокійно. Ранком, поснідавши, вони відправилися в дорогу. В обід розпочався дощ із грозою. Довелося ставити намет і чекати на закінчення негоди, яка протрималась аж до вечора. Вночі прояснилось, і на небі з’явились обидва місцеві місяці. Настала черга вартувати Марті. Як раптом далеко в лісі пролунав гучний рев невідомої тварини, від якого мурашки побігли по тілу. Подруги миттєво повскакували на ноги. За кілька хвилин пролунав голос якоїсь іншої тварини. Подруги приготувалися, якщо що, дати відсіч. Але на тому все стихло. Це був сигнал, що на острові все ж таки є життя, і, судячи з голосу, не маленьке.

Наступного дня вони знайшли шматки розірваної невідомої тварини. Це було не магічне створіння, а скоріше генетичний експеримент божевільного. Від побаченого їх ледь не знудило. Тіло було пошматоване, а от голова, що лежала неподалік, була майже ціла. Ніс у неї — як свиняче рило, вуха — схожі на вовчі, і на додачу з голови стирчали три роги. Сама тварина за життя важила десь пів тонни, але більшу її частину було кимось чи чимось з'їдено.

Після цього подорож уже не здавалася такою нудною й безпечною. Раптом у кущах щось зашурхотіло. Ранет миттю вихопила зброю й направила в той бік, і тут вискочив.