42

Посидівши пару хвилин і бачачи, що нові знайомі мовчать, Міра вирішила заговорити:
— Мене звати Міранда, або просто Міра, а це мої друзі: Ранет, Марта, Сенса і Дерик. А вас як звати?
— Не твоє діло, — муркнув один із в’язнів і сів у кутку клітки.
— Не хочеш — не треба.
— А мене звати Аміра.
— А мене звати Амалія, — мовила інша. — Аміра — моя старша сестра. Міро, ти не знаєш, що на нас там чекає? Ми тільки прибули сюди 10 днів тому. Побили сина одного багатія, щоб не чіплявся. І ось ми тут. Три роки каторги. Нам цікаво, як там в шахті. Чи є шанс вижити?
— Вибачте, нічим не можу допомогти. Ми прибули тільки вчора, і це наша перша поїздка до шахти. Тож будемо дізнаватися, що там відбувається, разом.
Тут раптом озвався третій:
— Нічого доброго там немає. Я вже тут чотири роки. Жити можна, але вплив концентрованої енергії кристалів повільно руйнує тіло, з’являються різні мутації. І що довше тут, то сильніший вплив. На магів вплив слабкий, а на створінь без магії — дуже сильний. Більше ніж сім років тут не витримують. Народу тут не вистачає, тому саджають усіх, хто хоч скоса глянув на якогось багатія. Справжніх бандитів тут майже нема. Я одного, який дитину кіньми затоптав заради розваги, зняв із сідла й забив мало не до смерті. На жаль, банда Жирного Лю за нього заступилася. Той гад виявився сином голови гільдії шукачів пригод. Як відвів душу — заперли мене сюди на тридцять років. Місяць провалявся тут, але, як бачите, вижив. Щоб ті виродки здохли, — він сплюнув крізь прути.
— Що ж, хочемо тебе порадувати: банд уже нема на світі, — мовила Міра. — Саме через це ми тут.
— Як, нема? Хто їх? — запитав співрозмовник, вирячивши від подиву очі. — І ви до чого? Невже це ви їх?
— Ми просто захищалися. І ось ми тут.
— Ви зробили добру справу. Шкода, що ви за це постраждали. І вибачте за мою поведінку. Я Отаріо з клану срібних вовків. Нас залишилося дуже мало. Деякі органи перевертнів дуже цінуються на чорному ринку. Такі, як банда Жирного Лю, на нас полюють. Дивно, що мене не вбили, а відправили сюди. Можливо, не зрозуміли, хто я насправді.
— Справді, по тобі зразу й не скажеш, що ти перевертень, — мовила Марта.
Тим часом решту в’язнів розмістили по інших клітках, тяглових тварин запрягли. Пролунав сигнал, і колона почала шикуватися. Відчинили ще одні ворота в стіні зліва. Вони всі вирушили в дорогу. Зранку було прохолодно, але надворі сонце високо піднялося, і стало нестерпно жарко. Дорога пролягала крізь густий ліс, тож вітер не міг принести прохолоди. У Міри розболілася голова від пекельного сонця. Решта також почувалися недобре. Як пояснив Отаріо, це через велику концентрацію магічної енергії навколо, але скоро мине. Раптом з глибини лісу пролунав гучний рик, потім ще один, і ще. Ці жахливі звуки наближалися. Судячи з них, потвор було десь десятеро, і вони були чималі. Побачивши переляк на обличчях дівчат, Отаріо заспокійливо промовив:
— Нема чого боятися. Це вирви. Дістанеться варті, а всі клітки мають захисний бар’єр, який спрацює при загрозі. Тут таке часто буває. Варта тим часом упорається.
Міра переглянулась із подругами. Першою заговорила Марта:
— Міро, а що будемо робити?
— Не знаю. Часу було мало, я не розбиралася, просто все вимкнула.
— Тобто, якщо на нас нападуть, нічого не спрацює?
— Так, нам кінець. Вся надія на удачу.
— Ви чого? Захист тут надійний, протримається до двох годин, — мовив Отаріо.
— Така справа, — прошепотіла Марта, голос її тремтів від страху. — Наша клітка трохи бракована, і захист не спрацює.
Отаріо зблід, повільно опустився на підлогу, різко ковтнув слину й тремтячим голосом перепитав:
— Бракована? Не спрацює?
— Саме так, — пошепки відповіла Марта, ніби її могли почути потвори.
— Тоді мерщій на підлогу і мовчіть. Так будемо менш помітні. І моліться всім богам, яких знаєте. Якщо це вирви, вони здебільшого реагують на звук і рух.
І тільки вони лягли на підлогу, з лісу вискочила перша потвора. Міра змогла розгледіти її крайком ока. Тварюка скидалася на собачий скелет, обтягнутий тонкою шкірою, вкритою дрібною міцною лускою. Очі були запалі в глибину черепа й горіли червоним. За кілька ударів серця всі потвори вискочили з лісу й накинулися на найближчі клітки та тварин в упряжі. Спрацювала магія: накрила непроникним бар’єром клітки з в’язнями й тварин, присипляючи останніх, щоб не кидалися з переляку, а також паралізуючи нападників, а вправні воїни добивали їх. І тут, побачивши загрозу для життя, бідолашна тварина, яка тягла клітку з друзями, мов скажена рвонула з місця й помчала вздовж колони. Друзів кидало по всій клітці, боляче вдаряло об ґрати, стояв страшний гуркіт і тріск — чи то зламаних деталей воза, чи їхніх кісток. Раптом злякана тварина різко звернула в чагарник, минаючи масивними ногами й тілом дрібні деревця. Пробігши так метрів п’ятдесят, вона вирішила проскочити між двох товстих стовбурів. І їй би це вдалося, якби не клітка позаду й не прірва попереду. Останньої миті перед тим, як провалитися в пітьму, Міра побачила наче в сповільненому часі: клітка стикається зі стовбурами дерев, упряж розривається, і тварина за інерцією летить просто в провалля зі зламаною шиєю. Сама клітка жмакається, деякі деталі розлітаються вбік, їх сильно кидає вперед об прути. І навколо лише темрява, порожнеча, не чути жодних звуків. Міра пробує крикнути — і нічого не відбувається. Час ніби є, ніби й нема. Тіло легке. І раптом страшний біль пройшовся по ньому. Звуки різко вдарили у вуха. Вона закричала (принаймні їй так здалося), різко відкрила очі. Вона була в напівтемній кімнаті з ґратами на вікнах. Навколо були якісь люди. Вони сиділи, лежали на нарах, деякі неголосно розмовляли. У напівтемряві виднілися лише силуети. На мить вона подумала: «Може, це якісь примари? І я така ж мертва тінь, як і вони». Але біль і сухість у роті нагадали, що вона жива. Лежить на тонкому матраці, зважаючи на запах, солома в ньому давно зіпріла. Поряд хтось заворушився.
— Міра прокинулась! — вона почула знайомий голос Ранет.
— Води, — потріскані губи ледь прошепотіли.
До неї майнула тінь, і незабаром у пересохлі уста потекла жива вода, втамовуючи спрагу. Вона змогла зробити тільки п’ять ковтків, і сили покинули її. Знов огорнули тиша й темрява. Так було кілька разів: вона прокидалась, робила кілька ковтків води й знов провалювалася в пітьму. Іноді чула якісь голоси, але коли прокидалась, нічого не могла згадати. Коли прийшла до тями наступного разу, біль (якщо не ворушитися) майже зник, і вона змогла, крім води, випити пару ковтків якогось рідкого варива.
— Ранет, розкажи, що сталося після аварії.
— Добре, Міро, слухай. Ти й Сенса першими прийняли удар об прути клітки, тому постраждали найдужче. Ви пом’якшили зіткнення для інших, тож решта відбулася переломами й струсом мозку. І то вони їх отримали ще до зіткнення, коли їх швиргало об ґрати. Я постраждала найменше. Коли тварина рвонула, я з переляку вчепилася в ґрати, і під час зіткнення влетіла останньою в купу тіл, пом’якшивши собі удар. Коли нас знайшли, охоронці відправили назад. Директор в’язниці покликав мага, і він витягнув тебе мало не з того світу, а також підлікував інших. Директор вирішив, що коли ми отямимось, зможемо зробити більше того, що він заплатив, ніж дати нам померти. І сказав, що лікування відпрацьовуватимемо понад норму. Як найменш постраждала, я доглядала решту.
— А Сенса? Ти говорила, що вона також сильно постраждала, — ледь прошепотіла Міра (їй ще важко було говорити).
— А що їй буде? Випила трохи моєї крові — вже майже регенерувала. Залишилося ступню відростити. Її нога застрягла між прутами, і ступню відірвало. На щастя, охорона встигла накласти джгут. Серце в неї б’ється рідко, тож крововтрата була не швидкою. — Ранет близько нахилилася до вуха й прошепотіла: — Коли маг лікував, він знімав браслети, щоб уникнути перешкод. Я одна була в ті миті при тямі, увійшла в ефір і акуратно зламала всі наші браслети. І коли всі видужають, пропоную тікати звідси. Потім придумаємо як. А зараз набирайся сили.
— А довго я так лежу?
— Уже днів п’ятнадцять. Відпочивай, мені треба допомогти іншим.
Ранет пішла. Міра провалилася в сон. Їй снився берег озера з прозорою водою, на якому серед великих білосніжних лілій плавала пара лебедів. Вона лежала на зеленій траві, купаючись у ніжних променях сонця. Раптом почувся дитячий сміх і дзвінкий голос:
— Мамо, дивись, тут якась тьотя лежить!
Міра відкрила очі й побачила трійцю: молоду жінку, вродливого чоловіка й маленьку дівчинку. Вона впізнала їх: це були померла богиня з чоловіком і донькою. Міра від подиву вирячила очі:
— Ви? Але ви ж мертві! — у її голосі звучали нотки здивування й невпевненості.
— Мірандо Теуер, це ти? Але як? — богиня була здивована не менше. — Сюди можуть потрапляти душі тільки померлих. О небеса, невже ти... — і, не закінчивши думки, прикрила рота рукою.
— Та начебто вже все було позаду, — Міра встала, струсила кілька прилиплих до одягу травинок, задумалась. Тут було лише два варіанти: або це сон і все добре, або щось пішло не так і вона померла. Але було якось дивно — ось вона стоїть, говорить. Щоправда, тіло таке легке. Вона глянула на руки й побачила крізь них траву, що росла навколо. Поглянула на богиню — та також була напівпрозора. Але мале дівча спокійно рвало квіти й сплітало пишний вінок. «Хіба мертві так можуть? Хоча звідки мені знати», — поринувши в роздуми, вона не почула, що її вже тричі кликала богиня, доки та не підійшла й не трусонула за плече, вертаючи Міру в реальність.
— Ану розповідай, що ви встигли накоїти з часу нашої розлуки.
Вони сіли поряд на березі озера, і Міра розповіла, що сталося.
— Зрозуміла. Ну ви й потрапили в історію. І куди дивиться богиня Полювання? Мабуть, десь ловить рибу або полює на ведмедя. Довірила справи своїй жриці — не здивуюся, якщо та виявиться нечиста на руку й має свій відсоток у гільдії. Але то не наші справи. А ти таки померла: аварія зробила своє. Можливо, ще перебуваєш на межі, в комі — таке буває. Якщо повернешся, скористайтеся попереднім планом: зламайте ще одну клітку, коли вас будуть перевозити на шахту. А зараз спробуй уявити те місце, де знаходиться твоє тіло. Я помітила слабку нитку зв’язку. Є ще шанс повернутися. Прощавай, Міро.
Раптом усе зникло, і коли Міра відкрила очі, побачила, як по обличчях друзів котяться сльози.
— Що сталося?
— Міро, ти жива! Слава богам, а ми думали, що більше тебе не побачимо, — крізь сльози мовила Ранет. — Це я винна: треба було тебе раніше підлікувати, але я боялася, що це викличе підозру й зірве всі плани.
Міра відчувала, що майже здорова.
— Та що сталося?
— Ти лягла спати, я пішла до інших. Раптом ти захрипіла, засмикалась. Я підбігла, а ти... — Ранет знову розридалась.
Міра підвелася з нар і пригорнула Ранет до себе, ніжно погладила по голові:
— Ну все, все добре. Тихо, не плач. Я жива й відчуваю, що здорова.
— А я підбігла, а ти не дихаєш і серце не б’ється. Я використала магію зцілення, але це не допомогло. Тіло здорове, серце забилося, а душі в ньому немає. Думала, все кінець. І раптом ти відкрила очі.
— Отже, то був не сон, і я справді померла.
Раптом за дверима хтось крикнув басом:
— Ану всім спати, а то зараз ще пару кісток поламаю!
Друзі притихли й пошкандибали на свої місця. Міра відпустила Ранет.
— Добраніч, подруго. Відпочивай, завтра поговоримо, — прошепотіла Міра. — І ти мене більше так не лякай. Я думала, помру з горя.
Ранет пішла до своїх нар. Усі тихо спали, ніч минула спокійно. А наступного дня ввечері Міра повідала свій план. Вирішили прихопити з собою й нових знайомих. Міра помітила, як Марта часто поглядає в бік Отаріо, а він на неї, коли та не бачить. Минали дні. І ось на двадцятий день директор в’язниці вирішив, що годі відлежуватися — кристали самі себе не добудуть. І так марно витрачено багато часу. До камери зайшли охоронці:
— Ану мерщій збирайте свої речі й на вихід. Пора відпрацьовувати харчі, які на вас витратили. Маєте десять хвилин, час пішов.
Їх повели довгим підземеллям. Відчинялися інші двері, звідки охоронці виганяли в’язнів. У такі моменти їх зупиняли. Щойно нова група в’язнів відправлялася далі, вони продовжували рух. І ось ворота перед ними відчинилися, і яскраве світло засліпило очі.
— Чого зупинилися? — буркнув один з охоронців. — Не затримуйте інших.
Їх повели до найближчої клітки, вже запряженої тягловою твариною, схожою на динозавра. Вартові відчинили двері клітки, і Міра раптом упала, знепритомнівши. Вартові занепокоїлися, боячись звинувачень:
— Що з нею?
— Та нічого, зараз отямиться. Вона була сильно поранена, ще не зовсім оговталась, — мовила Ранет, удаючи, що намагається привести її до тями.
Міра розплющила очі й промовила:
— Допоможіть зайти в середину, бо зовсім сили немає.
Друзі обережно занесли її в клітку й поклали на підлогу. Охорона полегшено зітхнула й замкнула клітку. Міра потай показала великого пальця й підморгнула — вона встигла вийти в ефір і зламати чари клітки. Пункт перший плану «В’язень замку Іф» виконано. Незабаром колона повільно виїхала за межі в’язниці. Як і першого разу, було спекотно, але голова в Міри вже не боліла — організм адаптувався до підвищеного рівня магічної енергії. За кілька кілометрів до місця, де на них напали, Міра тихо промовила: «Пункт другий», заплющила очі й почала чаклувати. Навколо вирувало море магії — вона ним і скористалася. Небо почали затягувати дощові хмари, десь далеко чулося відлуння грози. Вартові занепокоїлися, дістаючи з сумок плащі. Вітер посилювався, грім гудів над головою. Раптом блискавка вдарила в дерево, воно розкололося й впало, перекривши шлях. Клітка зупинилася в потрібному місці. У гущавині лісу пролунав рев вирви. Звуки стрімко наближалися. Один з охоронців крикнув:
— Та їх там не менше двох десятків! Нам кінець!
— Ану без паніки! Усім тримати оборону, застосовуйте амулети й артефакти! — крикнув командир охорони.
Всі напружилися, чекаючи нападу, погляди були спрямовані в бік лісу.
— Ранет, бери під контроль нашого ґрабера й спрямовуй його поволі в просіку, яку проклав своїм тілом попередник. А я відвертатиму увагу.
Рев чудовиськ і звуки грому стали гучнішими, заглушаючи скрип воза й тріск гілок. Раптом у гущавині лісу пролунав мов грім рев нового чудовиська, й усі побачили його.