41

Надворі вже починало сутеніти. Раптом у голові пролунав голос Ранет:
— Міро, ти де? Ми тебе не можемо знайти.
Вона смикнулась від несподіванки й ледь не впала. І тут пригадала про біочіп у голові — вона ним майже ніколи не користувалась.
— Ранет, усе тепер гаразд. — Коротко розповівши про свою пригоду, вона попрямувала до дверей. Вони були замкнені на ключ. Не роздумуючи, вона кинджалом просто вирізала замок. На вулиці нікого не було. В останніх променях сонця вона побачила шпиль церкви богині мисливства, який височів над містом. Скориставшись цим, вона з’ясувала своє місцеперебування і де міститься дім відпочинку. Дорогою, крім пари бродячих котів і собак, нічого не зустріла. Коли добралась до будинку, надворі була ніч. На вході на неї чекали друзі.
— Слава богам, з тобою все добре! А ми тут місця собі не знаходили. Вчасно не повернулася, не відповідаєш... — крізь сльози мовила Ранет.
— Ну, тихо, тепер усе добре. Я там, мабуть, підвал був екранований, тому й зв’язку не було.
— Добре, що вирішили викрасти, а якби вони одразу тебе із засідки? — І Ранет знову заплакала.
— Так, й із цим треба щось робити. Потрібен невидимий захист. Повернемося в магічну зону — створимо якісь амулети. А поки що поодинці ходити не треба, щось ми розслабилися. Ну, то потім, а зараз я хочу їсти й спати. Ну, спершу в душ — змити кров і перевдягнутися.
— Тоді ходімо всередину, я зроблю потрібне замовлення в кімнату, — мовила Сенса.

Пройшло майже двадцять п’ять днів після тих подій. Усе необхідне для подорожі було зібрано заздалегідь. Як виявилося, речі й продукти в рюкзаку зберігалися без впливу часу, доки рюкзак сильно не пошкодиться, а в разі пошкодження просто випадуть. Був ранок, друзі зібралися за столом у залі будинку відпочинку. Раптом двері різко відчинилися, і до зали вбіг десяток озброєних і закутих у лати солдатів на чолі з комендантом. За мить Міра та її друзі були оточені. До них підійшов комендант.
— Всім бути на місці, не рухатись! — крикнув він. — Ви всі заарештовані за вбивство. А я вас попереджав.
— Ми нічого не робили, — мовила Ранет. — Це якесь непорозуміння.
— Моє діло — виконати наказ мера цього міста про взяття підозрюваних під варту. Три дні тому було знайдено мертвими п’ятеро осіб зі слідами застосування магії.
— А ми тут яким боком? — запитав Дерик.
Комендант оглянув приміщення і, переконавшись, що поблизу немає нікого, крім солдатів, тихо мовив:
— Просто ви влізли не в свої справи. Банда з лісу й ці вбиті пов’язані між собою. Я здогадуюся, що сталося. Вам хотіли помститися, але нічого не вийшло. Але нічим не можу вам допомогти — треба було вам тікати звідси. Вбиті — довірені люди голови гільдії й мера. Зареєстровані шукачі пригод. Вам треба ще щось пояснювати?
— І що нам робити? — тремтячим голосом запитала Марта.
— А нічого. Буде суд, але це лише формальність. Вас визнають винними, свідки знайдуться. Мені справді шкода. А зараз ми поїдемо до місця вашого покарання. Якщо вас визнають невинними — привезуть назад.
— А якщо визнають винними?
— Не знаю. Як показує попередня практика, вам загрожують каторжні роботи, і надовго. До речі, щоб вберегти вас від дурниць, попереджаю: на нас магічні артефакти захисту й заряджені арбалети. Зайвий рух — і ми стріляємо на ураження. Варто, надіньте на них кайдани. Всіх в одну камеру. Речі затриманих обережно конфіскувати. У речах не ритися — це маги. Не дайте боги зачепити якусь річ — пів міста рознесе, або прокляття підхопите. Після суду прийде маг і все огляне.

Вийшовши з будинку відпочинку, друзі побачили здоровенну клітку на чотирьох колесах, запряжену четвіркою волів, і невеликий віз, на який і поклали їхні речі.
— Ну, чого стали? Вам особливе запрошення потрібне? Дорога далека — до в’язниці п’ять днів їхати. Звідти ще ніхто не втікав. В’язниця не проста: міститься в старій шахті. Колись до катастрофи там гноми почали добувати мідь, але через катастрофу покинули, а потім обладнали камери для в’язнів. Але в’язні там не постійно — їх возять на роботу в шахту для видобутку альфа-кристалів із концентрованою магічною енергією й міняють кожні п’ятнадцять днів. А забув сказати: в’язниця й шахта містяться на початку лісу Тархор. Утікачів там швидко зжирають місцеві монстри. Ну, більшість ув’язнених жінок готують їжу для в’язнів. А от молодий чоловік має всі шанси помахати киркою. Щось я розговорився. Годі балачок — мерщій до клітки. І прощавайте, більше ми з вами не побачимося. І ще: клітка не проста, це артефакт. При спробі використання магії оглушує розрядом електрики — мало не здасться.

Коли в’язнів замкнули, колона вирушила в дорогу. Біля воріт міста до них приєдналися ще стражники й вози з різними речами для обслуговування в’язниці й шахти. Дорога була важкою: сонце пекло, віз трусило на вибоїнах. Води не вистачало. До вечора ніхто не годував. Коли сонце почало сідати за обрій, їм принесли рідкий суп у глиняних мисках і по невеличкому шматку хліба. Тішило одне: ніхто до них не чіплявся. Коли зовсім стемніло, друзі зібралися на нараду й пошепки обговорювали ситуацію. Першою заговорила Ранет:
— Ну, і що будемо робити? Якщо нас привезуть до в’язниці, то про втечу з підземелля й мови не буде.
— Так, ти слушно кажеш, — мовила Міра, — але й рано цього робити не можна. Нас спіймають. Тут безмагічний простір. Ми без своїх сил не вистоїмо — нас просто стрілами втикають. Перед лісом повинна з’явитися магія. Та й усе одно нам треба в цей ліс, а там шукати ніхто не буде. Скористаємося кинджалом — переріжемо прути клітки, а далі магія на поміч. А поки будемо терпіти перипетії долі. Я геть виснажена й хочу відпочити.
— Я також такої думки: зараз смикатися ні до чого — сили не ті, щоб із солдатами воювати, — мовила Марта. Вона позіхнула. — Я теж хочу спати.

Уранці їх розбудили, забрали брудні миски й принесли вчорашній суп і воду в бурдюку.
— Наступна порція буде ввечері, — буркнув воїн. — У вас десять хвилин на сніданок. Потім відведуть справити нужду по черзі. При спробі втекти будемо стріляти. І вас самих ніхто не лишить. Перепрошую за незручності. Не треба було порушувати закон — тоді й не було б цієї ситуації.