40

Друзі оторопіло стали на місці. Один із нападників усміхнувся щербатою посмішкою і прошипів:
— Чоловіки, дивіться, кого до нас занесла доля: чотири дівки й шмаркач. От ми сьогодні повеселимося. Решта розбійників весело зареготала.

Дерик дістав меча й приготувався до бійки.
— Хлопче, кидай свою зубочистку, нас більше — не друкуй, то помреш швидко і без болю, — знову прошипів ватажок.
— Справді, Дерику, не вмочай меча, — мовила Ранет. — У нас мало води, щоб відмивати його від крові та вмісту їхніх кишок.

Бандит хотів щось сказати, але не встиг. Ранет різко викинула руку вперед, крутнулась — і за мить у голови бандитів встромилися крижані бурульки. Друзі від несподіванки відкрили роти.
— Чого стали? Давайте оглянемо тіла й підемо далі. Я дуже втомилась, хочу відпочити. — І з цими словами вона підійшла до ватажка, глянула на труп. Скривилась від огиди, уявивши процес обшуку давно не митого бандита. Але тут на допомогу вчасно прийшла Міра. З-під землі вилізли тоненькі корінці, вони понишпорили в лахмітті бандитів і дістали невеличкі торбинки-гаманці. З усіх розбійників їм дісталося п'ять срібних і сорок мідних монет. А у ватажка був цілий золотий.
— От лайно, я схибила! Треба було одного лишити, хай би показав, де їхній табір був, може, там залишилися спільники, — засмучено мовила Ранет. — А може, в них є схованка з награбованим.
— Не думаю, що вони щось мали, ти глянь на них. Ці гроші просто не встигли пропити. А щодо спільників — ти слушно кажеш: треба рухатися звідси далі й обережно. Були б вони з луками — могли б і вбити когось із нас. У них більше нічого цінного немає. Ходімо звідси.

Друзі пішли далі. Пройшовши ще з шість кілометрів від місця нападу й зайшовши далеко в ліс, стали на ночівлю, не палячи багаття і вартуючи по черзі. Ніч минула спокійно. Ранок видався досить холодним, одяг промок від ранкової роси.
— Ну й холодно! Кляті розбійники — через них ми не могли розпалити вогнища, — мовила Ранет. Її періодично сіпало, коли крапля роси потрапляла за комір.
— А чому ви не використовували магію, як раніше? — поцікавився Дерик.
— Ну, пам'ятаєш їхнього ватажка? Я в нього, як не дивно, знайшла один амулет. Він реагує на викиди магії й показує напрямок і відстань її застосування.
— Я зрозумів, Сенсо, ви боїтеся, що в їхніх спільників є ще один амулет.
— Так. Відійдемо далі. А якщо нападуть раптово із засідки, ми можемо не встигнути зреагувати. Тож доведеться потерпіти. А зараз швидко снідаймо чим боги послали. І, до речі про богів, може, спробуємо вийти на зв'язок із Вітамор? Якщо їй краще, вона перекине нас куди треба. Що думаєш, Міро?
— Спочатку сніданок, а потім спробуймо помолитися. Не вийде — то доберемося до міста, там і вирішимо, що робити далі. Ну все, не витрачаймо даремно часу.

Після сніданку, як не намагалася, богиня не відповіла. Вони вирішили йти далі, роблячи короткі зупинки для відпочинку. Настав вечір, сонце майже сховалося.
— Ну все, пора відпочити. Думаю, ми достатньо відійшли. Тепер можна й захисну сферу від негоди поставити. Ранет, захист на тобі, а я наламаю дров для вогнища. Ну, я пішла, Марто, ходімо за мною.
— Міро, стій! — з тривогою в голосі мовила Ранет. — Щось тут не так. Магії навколо нас немає, а я думала, що мені не дає спокою останні чотири години.
— І справді немає. Мені здається, що ми потрапили в зону зруйнованого джерела магії.
— Так, дивись, тут навколо ліс без магічних дерев і рослин. Як я раніше не помітила? От же ж бережемо резерви на крайній випадок.
— Я так розумію, що місто, до якого ми йдемо, міститься в цій зоні? Я не зможу перетворитися на крилату форму, — занепокоївся Дерик, — бо для цього мені потрібна магія.
— Так, ні ти, ні Сенса не зможете. Хоча Сенса, мабуть, зможе, в неї є альтернатива — підзарядка. І це може бути наш козир. Так, годі, я по дрова, бо скоро зовсім стемніє. І ви також щось перенесіть: без магії дров треба більше. Одне тішить: магічних пасток і чудовиськ тут не повинно бути.
— Ну, тоді до роботи, — мовила Сенса й пішла в напрямку до найближчого сухого куща. — Думаю, завтра, якщо рано вирушимо, то до вечора доберемося до міста.
— Сподіваюся, ми там знайдемо щось схоже на ванну. — Ранет мрійливо заплющила очі, уявляючи приємні відчуття. І не помітила кореня під ногами. Полетіла на землю. У руці щось тріснуло, від болю вона знепритомніла. Коли прийшла до тями, усе було добре. Біля неї на колінах стояла Сенса й тримала її за руку.
— Ну от, з тебе стакан крові. Майже весь свій резерв на лікування витратила. Ти, Ранет, такими темпами можеш до ванни й не дістатися. Ну, відпочивай, я зараз принесу щось перекусити.

Сонце давно сховалося за обрій, над верховіттям дерев зійшов місцевий місяць. Сьогодні Міра не могла заснути, у думки лізли спогади про минуле життя. Вона подивилась на місяць. Десь на його поверхні лежать капсули з екіпажем космічного корабля, на якому вона прибула сюди, на цю планету. Їм удалося з'ясувати, що рятувальний човник зі зразками приземлився десь тут. Якщо до нього можна було б дістатись, то можна їх урятувати. Але як це зробити, хіба що без допомоги богині Вітамор? Хоча, можливо, можна скористатися компасом. Доберемося до міста, там купимо все необхідне для подорожі. З цією думкою вона нарешті заснула.

Як і домовилися, щойно зійшло сонце, вирушили в дорогу. До міста дійшли майже перед самим заходом сонця. Місто було огороджене високим муром, але в жахливому стані. Через відсутність загрози монстрів і військових конфліктів ця масивна й колись велична споруда занепала. На воротах їх зустрів старий воїн.
— Хто ви такі? З цього боку рідко хто прибуває в місто. Та й на місцевих ви не схожі.
— Ми не місцеві жителі, — мовив Дерик. — Ми студенти академії, на практиці вивчаємо місцеві аномалії. — Дерик простяг аркуш паперу. — Ось моє посвідчення. На нас недавно напали розбійники. Багаж і документи моїх однокурсниць було знищено під час бійки. Ми перемогли за допомогою магії.
Старий воїн оглянув документ, пильно подивився на хлопця.
— Кропни кров'ю на печатку, — мовив він.
Дерик узяв срібну голку, прикріплену до документа, проколов пальця й видавив краплину крові на печатку. Краплина зникла, а аркуш на мить спалахнув зеленим сяйвом.
— Так, це справді твій документ. А щодо твоїх однокурсниць — випишу тимчасові посвідчення. Я комендант цього містечка. У мене місячна перевірка й ревізія постів, тому я тут. Вам пощастило, а то довелося б посидіти кілька днів у в'язниці. Хочу попередити: магія й різні чари тут не діють. Працюють лише артефакти, які мають накопичувачі. Їх доводиться возити на зарядку далеко за місто. От іноді й знаходяться лихі люди. То що там із розбійниками?
— Ті, хто напав, мертві. А чи лишилися спільники — ми не знаємо.
— Добре, ходіть зі мною, тут недалеко. — Він відчинив невеличкі дверцята у воротах. Вони зайшли до міста. Будинки були кам'яні, у два-три поверхи, іноді траплялися й дерев'яні. Вулиця була така, що могли розминутися два невеликі вози. Дорога колись була вкрита каменями, які тепер були вкриті товстим шаром бруду. Слава богам, що давно не було дощів. Пройшовши десь із кілометр, вони підійшли до великого будинку. Біля входу стояли вартові. — Проходьте, це наша мерія. Якщо вам потрібно звернутися до мера, він приймає двічі на місяць. Зараз випишу потрібні папери. За порушення законодавства вас викинуть за ворота без права повернення. За вбивство без причини — смерть.
— А де можна зупинитися на ночівлю?
— Тут, через пів кілометра, є дім для відпочинку. Там є кімнати — залежно від можливостей вашого гаманця. Там можна також перекусити, помитися. У місті є гільдія шукачів пригод, де можна взяти завдання й підзаробити грошей. Вона є головним джерелом прибутку нашого міста. Тут неподалік є невеликий, але страшний ліс Тархор. Після катастрофи п'ятсот років тому частина земель втратила магію: ліс, тварини, птахи, комахи, риби в озері — все змінилося. Навіть з'явилися руди й кристали з різними властивостями. От на все це й дає завдання гільдія. Ходімо до мого кабінету.