39

Скелети повернулися до Міри. І їй здалося, що пролунало тихим шепотом, ніби шелест сухого опалого листя, яке жене вітер.
— Дякую, дякую, дякую ю-ю... І все стихло. Скелети рухнули й розсипалися. Подруги й богиня з подивом подивилися на Міру. Міра знесилено сіла на уламок колони.
— Ну ти, подруго, і видала, — прошепотіла Сенса, також знесилено сідаючи на якийсь уламок. Міра не відповіла. Вона мовчки схилила голову, дивлячись на крихітний паросток, який пробився між каменів, усією душею відчула, як прокляття, що мучило цей край тисячоліття, щезло навіки, і цей пагін тому свідок. Мине час — і руїни вкриє зелений покров, ховаючи рештки мешканців. Защебечуть пташки, лісові звірята заполонять ліс. Вона бачила, як її подруги, знесилені битвою, сідають поряд на уламки, схиливши голови, кожна думаючи про своє. Вони сиділи серед руїн — чотири чарівниці, мечник і колишня богиня — переможці неможливого. Нарешті тисячолітня війна скінчилася. Ціна була висока, але безодня війни була закрита. Цього разу їхньою рукою.
— Ну, що далі будемо робити? — першою порушила тишу Марта. — Я так розумію, Вітаморс зараз не до нас.
— Я думаю, потрібно шукати шлях звідси самим, — мовила Міра. — Продовжимо наш шлях, як і планували. Доберемося до міста — гроші в нас є, а там вирішимо. Тільки давайте ще трохи відпочинемо.
— Так, але недовго, не хочу лишатися тут на нічліг.
— Так, Ранет, я так само, — підтримала подругу Сенса.

З міста друзі вибралися лише під вечір. Їх затримали численні завали будівель. Якби не Дерик і Сенса — вони взагалі звідти не вибралися. Завдяки вмінню літати була змога прокладати маршрут, не потрапляючи в безвихідь. Міра востаннє обернулася й глянула на місто.
— Темніє, думаю, потрібно ставати на нічліг, — мовила вона.
— Ні, давайте пройдемо трохи ліворуч, я вам дещо покажу. Тут у лісі, за метрів триста...
— Гаразд, веди, — мовила Міра. — Яка нам різниця, де відпочивати.

Пройшовши через густі зарості чагарників, вони побачили широку квітучу галявину, посеред якої стояла скульптурна композиція

. На прямокутному камені перед фонтаном, спиною до них, сиділи молодий чоловік і жінка, обнявши одне одного, а поряд гралася маленька дівчинка. Статуї були мов живі. Здавалося, що ось-ось вони помітять гостей і заговорять.

Подруги, нічого не розуміючи, подивилися на Рінару.
— Знайомтесь: це мій чоловік і моя донька. Ну і я — якою була на той час. Після того як я прийшла до тями, я знайшла їхні тіла й поховала тут, під каменем. У день поховання я поклялася, що помщуся за їхню смерть, і лише тоді прийду до них. І цей день настав. Їхній убивця покараний.
— Може, хочеш побути з ними на самоті? То ми відійдемо.
— Ні, Сенсо. Не йдіть, я хочу вас дещо попросити.
— Що саме?
— Коли я помру, киньте моє тіло у фонтан. Магія перенесе його до склепу, до моїх рідних.
— Добре, без проблем. Як прийде час, ми виконаємо твоє прохання. Думаю, це буде не скоро.

Рінара обвела всіх поглядом.
— Ну, тоді настав час розлучитися з вами. Усі інструкції я залишила у своїй сумці. А мої й так зачекалися.

Друзі, нічого не розуміючи, вирячилися на колишню богиню. Та ніжно всміхнулася.
— Я рада була мати таких жриць і подруг. Прощавайте, сподіваюся, не скоро побачимося.

Рінара різко схопила кинджал «Богогуб». Бог війни був не правий: щоб убити ним бога, потрібно вцілити просто в серце. І вона різко ввігнала його собі в груди. Рінара впала, її скривавлені губи прошепотіли: «Любі мої, я йду до вас». Друзі кинулися до неї. Сенса спробувала застосувати магію зцілення, але кинджал зробив свою чорну справу, підтвердивши свою назву. Очі Рінари помутніли — життя покинуло її.

І тут пролунав легкий передзвін. Друзі озирнулися, шукаючи джерело звуку, й побачили неподалік три розмиті силуети: чоловіка, жінки та маленької дівчинки. Жінка була їхньою богинею. Вона повернулася й помахала на прощання рукою. Потім, узявши чоловіка й дитину за руки, всміхнулася й розчинилася в повітрі. Знову пролунав передзвін — і настала мертва тиша.
— Прощавай, — тихо мовила Марта. — Сподіваюся, ти нарешті знайшла спокій.

Вони довго сиділи на траві біля тіла. З їхніх очей текли сльози. Дерик пригорнув Сенсу до грудей, ніжно гладив по голові, прошепотів:
— Не плач, кохана. Їй там буде добре, вона зі своїми.
А в самого теж блищала сльоза.

Потім вони обережно взяли тіло й поклали, як і просила Рінара, до фонтану. Секунд п'ять нічого не відбувалося. А далі вода у фонтані засвітилася ніжно-блакитним світлом, і тіло колишньої богині щезло. Тієї ж миті земля здригнулася, у чистому небі блиснула яскрава блискавка зі сходу на захід, повіяв сильний вітер. Мить — і все стихло.
— От і все, — із сумом у голосі мовила Міра. — Сьогодні світ утратив частину себе. Усе ж таки бог війни зруйнував цю чудову планету. Сьогодні ми просто відклали неминуче.
— Так, ти правду кажеш, але в нього є ще кілька друзів, — мовила Ранет. — А там, можливо, знайдеться спосіб його порятунку. Темніє, пора готуватися до відпочинку. Я думаю, що на цій галявині нам нічого не загрожує.
— Тоді ходімо до того дерева на узліссі.

Тієї ночі ніхто не міг заснути. Кожен думав про своє. Лише під ранок сон зморив їх. Прокинулися аж по обіді. Поївши, вони почали розбирати речі Рінари — їх було небагато: трохи продуктів, кулон на ланцюжку з її зображенням та аркуш дрібного почерку. Міра взяла його в руки й зачитала вголос:
«Привіт, мої друзі. Усе так склалося швидко й несподівано. Думаю, ви знайшли мій кулон. Міро, візьми його в руки й скажи: "Рінаро, я тебе слухаю"». Текст закінчився.

Міра обережно взяла кулон, промовила потрібні слова. Кулон засвітився зеленим світлом, і почувся голос:
— Привіт, Мірандо, і ви, мої друзі. Якщо ви чуєте цей запис, це означає, що я мертва. Сподіваюся, ви виконали моє прохання. Усе так сталося несподівано. Тисячу років я чекала цього дня — і ось він. Мій ворог мертвий, мою клятву виконано завдяки вам, і тепер я можу приєднатися до своїх. Ми були недовго знайомі, але я прикипіла до вас усією душею. На жаль, я не зможу провести вас до міста, тому я зачарую цей кулон — він вказуватиме напрямок, куди вам потрібно. Чим яскравіше світитиме, тим точнішим буде напрямок. Зараз він налаштований на місто, про яке я говорила. А далі задавайте курс самі. Ну, прощавайте. І Сенсо, Дерику: досить удавати, що ви байдужі одне до одного, не витрачайте часу даремно. Бережіть одне одного. Мірандо, Марто, Ранет — сподіваюся, і ви знайдете свою долю. Прощавайте і до не скорої зустрічі. Для активації кулона скажіть: "Пора в дорогу". Для вимкнення: "Пора відпочити". А для зміни маршруту: "Хочу в дорогу до..." — і вкажіть куди.