38

Міра вийшла в ефір — природні потоки магії відновилися. Вона перервала магічне живлення ланцюгів, що тримали богиню. І ті розсипалися на порох. Тут їхня богиня Рінара прийшла до тями. Різко схопилася на ноги й приготувалася до битви. Побачила незнайомців. Раптом вона скрикнула, схопилася за голову й знепритомніла. Міра підскочила перша.

— Що з нею? — злякано скрикнула Сенса, також підбігаючи до непритомної.
— А мені звідки знати? — Міра поплескала колишню богиню по обличчю.

Богиня розплющила очі й застогнала. З недовірою й подивом прохрипіла:

— Мірандо, невже це ти?

Вона замовкла на хвилинку.

— Я все пригадала! Будьте обережні, тут старший чарівник, він дуже небезпечний! — швидко заторохтіла. — Тікаймо мерщій, доки він не повернувся. У мене зараз мало сили, я його не здолаю.

— Тихо, заспокойся, він більше тобі не зашкодить. Бачиш ту галявинку з квіточками? Ото все, що від нього лишилося.

Богиня з недовірою глянула на подруг, підійшла ближче до галявини й побачила кинджал чаклуна. Вона нахилилася й узяла його.

— Легендарний "Убивця богів", — прошепотіла вона. — Отже, він справді згинув. Чаклун із цим артефактом ніколи не розлучався. Але є ще один гад — маг ілюзій. Він служить, чи тепер служив, Чорнокнижнику.

— Так, ми в курсі, такий мерзенний тип був, — з посмішкою мовила Сенса.
— А чому "був"?
— А не треба було йому нам погрожувати. Ми ж його не чіпали, гуляли собі спокійно, знайомилися з місцевими видами нежиті. А він тут вискакує з лісу й давай погрожувати. От ми його й заспокоїли. А тут ще хтось із слуг є?
— Та ви просто звірі якісь. І взагалі, як ви тут опинилися? А слуг він своїх відіслав звідси, щоб не заважали проводити ритуал.
— Нас сюди послала богиня Вітаморс, щоб зупинити цього божевільного від використання стародавньої зброї.
— Он воно як. Щось мені холодно.

Вона заплющила очі — і за мить стояла вже одягнена.

— Так буде краще. Чого роти пороззявляли? Я хоч і втратила божі сили, просту магію ніхто не скасовував. Отже, Вітаморс, кажете? Ну, розповідайте все спочатку.

Вони всілися зручно на траву, і Міра розповіла. Дерик слухав, розкривши рота з подиву.

— Ну от так ми тут опинилися, — закінчила свою розповідь Міра. — А ти не знаєш, поїсти у володіннях чаклуна щось знайдеться?
— Бачу, вам було не нудно. А поїсти я знаю де взяти. Як стала звичайною богинею, самій без кінця їсти хочеться. А потім замінуємо це місце — буде сюрприз тим падлюкам з організації. Вони повинні повернутися післязавтра. Я чула, що вони когось чекають для жертви. Тепер зрозуміло, кого. Ну, як ваші знайомі сюди діберуться, всі гади будуть мертві. А тепер мерщій за мною.

Рінара підвелася й попрямувала в бік розвалин.

— Обережно, тут багато уламків і є провали в підземелля. Було б нерозумно загинути, здолавши чаклуна. Я знаю надійну стежку, ідіть слід у слід.

Помалу вони дісталися до металевих дверей, точніше того, що від них лишилося. Зайшовши всередину, вони потрапили в невелику залу з довгим старим столом та стільцями біля нього.

— Будьте тут, я зараз повернуся, — мовила вона. — А ти, — ткнула пальцем у Дерика, — мені допоможеш на кухні. А ви сідайте. Вірю, що тут брудно, але магію застосовувати не можна, щоб не насторожити ворога.

За кілька хвилин вони повернулися з купою різних продуктів і поклали їх на стіл.

— Налітай, непогано чаклуни тут облаштувалися. Дерику, принеси глечик з ельфійським вином і приєднуйся до нас.
— А звідки ти знаєш, що тут де знаходиться? — запитав Дерик.
— Просто чаклун водив мене за собою на ланцюгу з антимагічного заліза. І йому було нудно, от він іноді розповідав про свої плани. Одне промовчав: хто з богів допоміг йому мене викрасти й дав шифр. Тож можеш відкинути свої підозри. Трохи перепочинемо, наберемо припасів і валимо звідси — за межі проклятих володінь чаклуна.

Вони покинули лігво чаклунів по обіді. Погода була не спекотна. Вирішили йти навпростець через ліс, паралельно річці, не ризикуючи переправлятися через неї, хоча так було набагато ближче до кордону. Дорога зайняла аж чотири дні.

Вийшовши з володінь чаклуна, на їхньому шляху знову стали траплятися магічні пастки, і рухатися далі стало важче. Відійшовши ще на кілометр, вони вирішили зупинитися.

— У мене більше немає жодних сил іти далі, — мовила Марта, сідаючи на стовбур поваленого дерева. — Цей ліс, мабуть, ніколи не закінчиться.

Решта друзів сіла поряд.

— Я думаю, — мовив Дерик, — треба якось вийти на зв'язок із Вітаморс. Ми бозна де, навіть приблизно не знаємо. Ліс Майоран простягається на сотні кілометрів. Богиня обіцяла вас доправити в якесь місце.
— Ти правий. Рінаро, ти, як одна з них, можеш підказати, як із нею зв'язатися? Дерик має рацію, немає сенсу просто так блукати цим проклятим лісом.

Сенса зручніше сіла, дістала флягу з водою й відпила ковток.

— Нічого особливого, мої старі сили втрачено. Спробуймо просто помолитися їй гуртом. Якщо вона щось обіцяла, то завжди виконувала свої обіцянки. Дивно, що вона ще не з'явилася. Давайте перекусимо, а тоді займемося цією справою.
— Сподіваюся, вона з'явиться, бо інакше я не знаю, що робити, — мовила Міра. — Їжі лишилося не так багато.
— Ну, якщо не з'явиться, спробуймо інший метод.
— Який і чому ми ним досі не скористалися, а бродимо тут?
— Можна відкрити портал. Я навчу, як це зробити. Але є небезпека потрапити бозна-куди. Магія цього лісу не дасть правильно здійснити перехід. Тому цим скористаємося в крайньому випадку, якщо богиня не прийде на виклик.

Після того як вони перекусили, почали молитися. Та результату не було. Вони провели в молитвах майже цілий день. На ранок вирішили пройти ще далі, подумавши, що, можливо, близькість володінь чаклуна впливає на результат, але це нічого не дало. Знайшовши місце для відпочинку, вони почали готуватися до переходу через портал. Попелом насипали велике коло й потрібні символи.