36

Повітря згустилося. Світило, що ледь-ледь пробивалося крізь хмари, зовсім зникло. Серед білого дня настали сутінки. Погода зовсім зіпсувалася, я думаю, треба шукати укриття, — продовжила Ранет. — Скоро буря посилиться.
— Я думаю, чаклун уже знає, що хтось удерся в його володіння й вбиває його слуг. Гадаю, треба зійти з дороги. Скористаймося магією, щоб сховатися від бурі, — вона стане нашим помічником, стираючи наші сліди.
— Ти права, Міро. Це був лише авангард, — прошепотіла Марта. Її пальці непомітно тремтіли.
Дерик стиснув руків’я меча, відчуваючи, як холодний піт скочується йому за спину. Він був найменш досвідченим у магії серед них. Його надія на виживання — це меч.
— Тож нам краще рухатися. Зараз.
— Ні. Зачекайте. У мене таке відчуття, що за нами хтось спостерігає.
Ранет різко підняла голову, її блакитні очі спалахнули льодом.
Міра витерла пальцем слід хітинового пилу на своїй мантії й усміхнулася без веселощів.
— Отже, знову доведеться комусь бити морду.
Вона зробила крок, щоб зійти з дороги, коли раптом земля під їхніми ногами затремтіла. З глибин вирвалися чорні корені, обвиваючи їхні кісточки, немов змії.
— Пастка!
Дерик рубав мечем, але коріння росло швидше, ніж він встигав перерізати.
— Що за чорт? — Міра судомно придумувала, що робити.
Раптом із глибини лісу побачила постать, що наближалася. Це був високий чоловік, вдягнений у плащ із кісток, із посохом, виточеним із людських хребців. Його обличчя було сховане під капюшоном, але всі відчували його погляд — важкий, немов тисяча мертвих очей.
— Чотири чаклунки... і один мечник. — Його голос був схожий на скрегіт кісток по каменю. — Ви втратите більше, ніж життя, якщо підете далі.
— Ми вже чули таке, — огризнулася Сенса, і полум’я знову спалахнуло в її долонях. Потім воно обкутало її, не завдаючи шкоди. Корені, що сковували, осипалися попелом. Потім полум’я рвонуло в усі боки, перетворюючи все навколо на порох. Мить — і друзі вільні, хоч і вкриті тонким шаром попелу. Міра чхнула.
— Тоді помрете.
— І таке чули не раз, — Сенса посміхнулася. — Як ви вже нас задовбали за сьогодні. Може, ти сам здохнеш?
Некромант підняв руку — і з землі почали виповзати фігури. Не просто скелети, не просто тіні. Це були вони самі — темні віддзеркалення чарівниць і Дерика, з порожніми очима й викривленими посмішками.
— Боже, яка бридота, — Сенса відступила. — А смердять жахливо. Ніколи не розуміла некросів. Який кайф усе життя нюхати таку мерзоту?
— Міра придивилася: — Це не некромагівська магія, не та. Подивіться самі, думаю, це маг ілюзій, але ілюзії матеріальні.
— Ви вгадали, але це вам не допоможе. Я знищу вас і отримаю підвищення в організації.
Гидкі потвори зникли, і на їхньому місці вже стояли копії друзів. Дерик уже повернувся до свого двійника — той тримав такий самий меч, але лезо було чорним, зіпсованим іржею.
— Ти ніколи не був достатньо сильним, — прошипів двійник.
— Заткнись і здохни.
Дерик кинувся в бій. Навколо спалахували магічні вибухи — Ранет билася зі своїм крижаним відображенням, Сенса палила вогонь проти вогню, Марта зі своїм двійником кидалися блискавками одна в одну. Міра намагалася заплутати ноги ворога тонкими коренями. Але темні двійники були сильнішими.
— Ми не переможемо їх так! — прохрипіла Міра, коли її темна версія стиснула їй горло коренями.
Тоді Дерик зрозумів:
— Перестаньте битися з ними, просто ухиляйтеся! Вони живляться вашою ж магією й магією мого меча й ростуть у силі. — Він відскочив від свого двійника.
Мірі вдалося розірвати пута. Вона миттю кинулася вбік.
— Він правий. Як я сама не здогадалася?
Вони почали бігати, ухиляючись від атак. І двійники стали слабшати, використовуючи свої сили. Вони зникали один за одним.
Псевдонекромант зашипів:
— Це ще не кінець. Думаєте, ви розумні? А як вам таке?
Він почав бурмотіти якесь нове заклинання, але не встиг закінчити. Блиснула блискавка — і чаклуна не стало. На місці, де він стояв, лишилися кусні обгорілої плоті.
— А ця фішка мені подобається. Наука — це сила в умілих руках, — мовила Міра, сідаючи на повалений стовбур.
Перші краплі дощу впали з неба. Сенса змахнула рукою, і їх накрив купол. Тієї ж миті дощ полив на повну силу.
— Магія теж непогана штука. Я гадаю, нам треба трохи перепочити.
Тут Сенса глянула на Дерика:
— Боже, та тебе поранили!
Кров струменіла з порізу на плечі, але Дерик не відчував болю. Він ще не відійшов від битви, у крові кипів адреналін.
— Та то просто подряпина, головне — ми перемогли, — але в його голосі не було радості.
— Подряпина чи не подряпина, а як загоїться? Тоді буде важче лікувати. — Сенса підійшла й поклала руку на рану, і та миттю загоїлася. — Це ще не перемога. Основна битва попереду.
— Думаю, нам треба йти звідси. Відпочинемо в іншому місці. Можливо, чаклун міг передати звістку про нас, і можуть прислати когось подивитися, що тут відбувається. Та й темніє якось швидко.
— Думаю, не обійшлося без богині. Мабуть, час у її володіннях і тут плине по-різному. Ось ми й опинилися тут після обіду. Ну, годі витрачати час на розмови. Ходімо, поки дощ не скінчився, — він змиє наші сліди.
— А як ми знайдемо того чаклуна? Ми не знаємо, де він живе, єдиний орієнтир — це дорога, — занепокоїлася Марта.
— Нам треба перепочити, тому ми підемо в глибину лісу. А завтра повернемося сюди. Можливо, Дерик зможе розгледіти щось із висоти. Уночі він не літає, а я так високо не зможу літати.

Коли вони стали на відпочинок на якійсь невеликій галявині, місцевий місяць уже світив високо в небі. Дощ ущух. Дерик зупинився, озираючись на темний масив дерев позаду. Він довго дивився в темряву — їх ніхто не переслідував. Він підійшов до подруг.
— Першим на чергування заступаю я, а ви відпочивайте, — мовив він.
Міра заплющила очі, прислухаючись до шепоту вітру, й миттю заснула. Їй снилося щось приємне.
Сенса лягла неподалік. Її погляд зупинився на Дерику. При першому знайомстві, коли він потрапив у магічну пастку, вона подумала, що він панікер і боягуз. А сьогодні побачила інше: сміливого юнака, який готовий віддати своє життя за інших. Він кидався в бій, незважаючи на чисельність і силу ворогів. А який він сильний, а які чудові крила, а м’язи... От би їх пощипати ще разок. Вона згадала відчуття, коли лікувала плече. Та й взагалі, він красень. «Щось мене понесло не туди, треба думати про щось інше», — промайнуло в неї. Її очі заплющилися самі по собі. Останньою думкою було: «Щось я заслабла давно, крові не пила...»