35

Параліч із Міранди та її друзів раптово спав, і вони попадали на землю.
— Міро, і що це щойно було? — мовила Марта, потираючи забиту п’яту й... деяке інше місце.
— Що було? Велика, повна, здоровенна... останні дві літери додавати, чи й так зрозуміло?
— Може, ви мені поясните, хто ви такі й що тут відбувається?
— Заспокойся, Дерику, ми самі в шоці. Зараз усе розповім, — мовила Сенса, сідаючи на повалений стовбур. — Ми — жриці забутої богині. Потрапили до вас випадково через старовинний телепорт, довго блукали, поки не зустріли вас. А решту ти чув від богині Вітаморс.
— Нічого собі! І ми справді підемо бити морду чаклунові?
— А є вибір? Або ми його завалимо, або нас розірве магічним штормом. Досить неприємна річ. Ми на собі відчули, коли рвонуло магічне джерело — нас зачепив лише відгомін того жаху, що стався. Хоча процес кінця світу запустився вже давно, він мав тривати дуже довго. А ці дурні, застосувавши зброю, прискорять його в тисячі разів. Ну, досить розмов. У нас обмежений запас продуктів і води, і тут немає Діра з просторовою кишенею. Отож умиваємося, п’ємо воду — і в дорогу.
— А хіба не треба воду економити?
— Воду ми начаклуємо, а от з їжею труднощі, мало знань.
— Ну, Дерику, бери подарунок від богині. Умивайся, пий воду — і ходімо бити морду чаклунові, або він нам наб’є.
— Добре, тоді я йду попереду, а ви за мною.

Вони пішли, і чим далі, тим ліс ставав густішим і похмурішим. Вітер шепотів між деревами, ніби попереджаючи про небезпеку. Раптом Сенса подала сигнал:
— Там, за поворотом, я бачу якісь незрозумілі згустки магії, вони рухаються в наш бік.
І тут за поворотом з’явилися два здоровенні скелети вовків.
— Нічого собі собачки, — тихо мовила Ранет.
Побачивши жертву, вовки кинулися вперед.
— До бою! — крикнула Міра.
Чотири чарівниці стали спиною до спини, їхні руки засяяли різними барвами магії. Перед ними, стиснувши меч, став Дерик, готовий до бою.
— Вони наближаються, — прошепотіла Ранет. Її чорне волосся розвівалося, а очі холодно випромінювали блакитне світло, мов лід.
Потвори наближалися, пазурами зривали землю під собою, скреготали зубами, а провали очей спалахнули червоним.
— Час покінчити з цією нечистю, — усміхнулася Сенса, провела неповну трансформацію й простягнула руки. Чорне полум’я вирвалося з її долонь, перетворюючи монстрів на попіл.
— Ну ти, Сенсо, даєш! — захоплено мовила Марта. — І крила в тебе були не такі...
— Сама в шоці, мабуть, богиня постаралася. — Вона замовкла, прислухалась, пильно подивилась у глибину лісу. — І в нас знову гості. Це знову вовки, вони невеликі порівняно з першими, але їх надто багато.
За мить зграя вже майже поруч.
— Дерику, лівий фланг! — крикнула Марта. Її зелені блискавки знищили групу монстрів, але тіні невпинно наступали.
Юнак кинувся вперед, його меч розтяв повітря, відправляючи одного монстра назад у пекло — чи звідки він прийшов. Він відчував, як магія чарівниць огортає його, надаючи сил.
— Разом! — голос Міри пролунав мов кришталевий дзвін.
Вона підняла руки, і земля затремтіла. Коріння дерев ожило, обплітаючи монстрів і розриваючи їх на шматки. Сенса нещадно палила їх чорним полум’ям, Марта пускала в потвор зелені блискавки, а Ранет прицільно, мов снайпер, випускала великі крижані бурульки просто в черепи монстрів, розколюючи їх, як горіхи. Але монстри все прибували. Простір навколо аж гудів від магії.

Дерик відчув, як меч, подарований богинею, наповнюється силою. Він закричав і інтуїтивно вдарив мечем у землю. Хвиля світла розійшлася лісом, знищуючи останніх потвор. Настала тиша.
— Ми перемогли, — прошепотів він, важко дихаючи.
— Це був лише початок, — відповіла Ранет, її очі все ще сяяли блакитним світлом.
Десь вдалині заревів ще один монстр. Чарівниці обмінялися поглядами.
— Ходімо? — усміхнулася Сенса, показуючи свої довгі ікла.
Дерик приладнав меч і мовив:
— Я так розумію, в нас ще багато роботи.
— Ходімо. Битва з вовками-скелетами — це ще тільки для розігріву.

Вони пішли далі. Рештки монстрів хрустіли під ногами. Вони йшли вже дві години. Небо затягли смолянисто-чорні хмари. Вони були так низько, здавалося, верхівки дерев лоскочуть їх. З кожною хвилиною ставало темніше. Піднявся сильний вітер, десь далеко почувся тріск падаючого дерева. Буря тривала хвилин двадцять. А потім темний ліс раптово затих — але ненадовго.

Із заростей чорного терну роздалося сухе тріскотіння кісток, і на поляну виступили жахливі фігури — велетенські павуки заввишки сімдесят сантиметрів. Їхні порожні очниці палали блідо-зеленим вогнем, а довгі хітинові лапи скреготали по рештках каменю, яким була вимощена дорога. Вони рухалися незрозумілою, рваною ходою, ніби сама смерть вела їх уперед. Їхні жуйла неприємно клацали.
— Нежить... — прошепотіла Марта, стискаючи зуби й ледве стримуючи страх перед цими істотами.
Сенса зробила крок уперед, і полум’я знову спалахнуло в її долонях. Вона швидким рухом випустила вогонь у натовп, але павуки лише розбіглися, немов тіні. Вогняні сплески спалили кількох, але решта зашипіли й кинулися в атаку.
— Крижані кайдани! — Ранет тупнула ногою об землю, і з-під ніг монстрів виросли крижані шипи, сковуючи їхні хітинові лапи. Та павуки були швидкі — деякі виривалися, розбиваючи лід своїми кігтями.
Дерик не чекав. Він кинувся вперед, меч блиснув у повітрі, вирубавши пару кінцівок павука. Той завалився набік, замахавши рештою в повітрі, але за мить кінцівки почали знову відростати.
— Вони регенеруються! — крикнув він, відскакуючи.
— Треба знищити джерело їхньої сили! — Міра заплющила очі й вийшла в ефір. Вона шукала зв’язок, нитку, що тримала цих мертвих істот і спрямовувала їх. — Там! — Вона вказала на величезного павука заввишки два метри. Він сховався далеко в чагарнику на узбіччі й спостерігав за битвою. Його хітин був чорним, а в очницях горів жовтий вогонь. — Це некромантська маріонетка! — Міра скривилася. — Якщо знищимо його, решта розбіжаться або здохнуть!
Сенса поливала павуків вогнем, але ті вчасно відскакували неушкоджені. Водночас наступати перестали, вичікуючи слушної миті для стрімкого ривка.
— Він далеко, нам його так просто не дістати — ближче павуки не пустять, — мовила Ранет, випускаючи чергову бурульку в монстрів. Але ті ухилялися від її пострілів.
Дерик крикнув: «Прикривайте мене!» — рвонув уперед, але павуки кинулися йому на перешкоду.
— Стій, ти куди? — злякалася Сенса. — Вони тебе розірвуть!
Раптом за його спиною з’явилися два крила, і Дерик піднявся над натовпом павуків.