34

Вони за кілька хвилин дісталися потрібного місця.
— Ого! Яке величезне дерево зблизька, — захоплено мовила Марта. — Здалеку воно здавалося меншим.
— Так, воно, мабуть, пам’ятає страшні битви, які тут були.
— Годі розмов, Сенсо, краще глянь, чи немає тут загрози.
— Тут безпечно. Навколо дерева в радіусі п’яти кроків немає загрози життю.
— Ну от і добре. Стійте на сторожі, мало там що з лісу сюди завітає.
— Міро, біжи вже.
За кілька хвилин вона повернулася.
— Хто наступний? Давайте бігом, поки наші копії не розвіялися. Ране нехай зараз Сенса йде, а ти на варті побудь, бо я й Марта зараз без магії, а ти хоч бойовим мистецтвом навчена.
— Та встигнемо, я достатньо магії вклала. Давай, Марто, ти потім, а я після тебе.

Щойно вони повернулися до табору на своє місце, побачили, як у їхній бік попрямував Дерик.
— Ну от бачите, якби не підганяла вас — спалилися б. А зайва увага нам не потрібна.
— Так, ти молодець, Міро, — мовила Ранет. — Давайте вип’ємо води й збираймося в дорогу.

До них підійшов Дерик:
— Я готовий до подорожі.
— Ми теж, чекаємо розпорядження керівника групи. А ось і він.
— Увага всім! Залишилося п’ятнадцять хвилин. Прошу завершити свої справи й приготуватися: зупинок до вечора більше не буде. Ще раз наголошую: будьте максимально уважними й обережними. Зберігайте тишу. Усе, час пішов.

Як і казав голова табору, вирушили в дорогу. Дорога була тяжка: крім пасток і поодиноких монстрів, із якими швидко справлявся Дір, рух стримувало багно, в яке вони потрапили за годину подорожі. Обійти завадили густо розташовані магічні пастки. Самотній подорожній пройшов би легко, а от чисельна група ризикувала, що хтось припуститься помилки й загине. Тому вирішили йти через болото.

Окрім хлюпотіння грязі під ногами, іти заважали зграйки якихось мошок, що лізли в очі й ніс. Голова заборонив користуватися магією, щоб не спровокувати напад якоїсь нечисті. Він роздав зілля, але воно майже не допомагало. На болоті не росло майже нічого, лише подекуди кущі з дрібним червоним листям і неприємним запахом гнилі, який змішувався з болотяним. Ще й сонце пекло немилосердно. Натомість навколо не було жодної магічної пастки.

Час тягнувся, мов жувальна гумка. Ледве переставляючи ноги в грузькій багнюці, колона повільно рухалась уперед. Крок за кроком — лише булькання та хлюпання болотяної грязі. Лише за п’ять годин вони побачили групу острівців, на яких росла невисока трава, а посередині одного з них височіло гігантське дерево, крона якого нависла над усім островом, а листя мало різні кольори.біля нього були якісь стародавні руїни.

— Та це ж Веселковий ельфійський Мілорн! — скрикнув Дерик. — Вважалося, що вони пропали після того, як ельфійський народ покинув наш континент і перебрався на інший. Місце, де росло дерево, було святим. Тут ельфи молилися богині Вітаморс.
— Ну, ми в богах не дуже розбираємося, то поясни, хто вона така?
— Я теж не дуже розбираюся, але про неї знаю, що це була богиня життя і смерті. Вона дає всьому життя й забирає його. З-поміж усіх рас ельфи найбільше шанували її, і за це вони отримали безсмертя.
— Тепер зрозуміло, чому її ім’я здалося мені знайомим. Vita — життя, а mors — смерть латиною. Відгомін минулого зв’язку з Землею.
— Про що це ти, Ране?
— Не зважай, Дерику, це я сама до себе. Та то думки вголос. Продовжуй.
— Кажуть, що вона була першою, а потім з’явилися інші боги. Я не вірю в богів, це все вигадки жерців, щоб здирати гроші на культові будівлі, їхній догляд і охорону. Ну, а в ельфів якось простіше: посадили дерево як символ життя, а смерть їм байдужа.
— Ти не правий, боги існують.
— Ну от як побачу хоч одного божка, тоді й повірю. Ви хоч раз бачили?

Подруги перезирнулися й загадково посміхнулися — вони те бачили.
— Мовчите? — вів далі Дерик.

Ранет хотіла щось відповісти, але пролунав голос керівника:
— Так, усім увага! Я бачу, що сил рухатися далі немає, та й не думаю, що буде десь краще, ніж тут. Тому готуємося до нічного відпочинку. Тут багато відносно сухих острівців. Але сильно не розбігаємося. Розміщуємося якомога ближче одне до одного. Не забудьте організувати нічне чергування. І за жодних обставин не наближайтеся до он того дерева. Усе, ставмо табір.

— Це він вчасно, ще трохи — і ми всі попадали б із ніг. Давай займемо той невеликий острів неподалік Мілорна, — Міра вказала на невеличкий острівець. — Там якраз місце лише для нас. І є можливість ближче розгледіти дерево.
— Тоді не гаємо часу, ходімо, доки хтось перший його не облюбував.

Зійшовши на острів, вони просто попадали.
— О, як добре лягти, — Марта солодко потягнулася на зеленій траві. — Нарешті відпочинок. Я думала, здохну в цьому смердючому болоті.
— Не ти одна так думала. Ноги аж гудуть від утоми. Не хочу нічого, усе потім. Давайте насолоджуймося красою Мілорна. Я хоч і витривала, але сили більше немає, — Ранет лягла на спину, розкинувши руки в сторони.
— Цікаво, чому ельфи зробили свій храм на болоті? — мовила Сенса. — Може, тому, що крім життя їхня богиня відповідає й за смерть.
— Думаю, все набагато простіше, — мовив Дерик, повертаючись на бік. — Болото з’явилося вже після того, як ельфійський народ покинув це місце, не витримавши сусідства з вампірами.
— Можливо, й так. Ми не дружимо з іншими, це я просто така особлива. Що будемо робити?
— Відпочивати, а потім усе інше. До вечора ще достатньо часу, встигнемо підготуватися до ночі. А зараз трохи здрімну, — Міра солодко позіхнула й заплющила очі.

Решта також невдовзі заснули — втома зморила всіх. Прокинулися лише пізно ввечері від холодної вечірньої роси.
— Оце ми заснули! Холодно як, — Міра здригнулася. — Бр-р-р, треба діставати плащі. Що за місце: вдень спека, вночі холодно.
— І не кажи, ще й цей туман піднявся — за два метри нічого не видно. Дерику, ти як, не замерз? Бо в нас немає зайвого плаща.
— Та все добре, наш народ звик до холоду. Ми літаємо високо, а там восени не тепло.
— Ми, вампіри, також легко переносимо холод, тільки треба буде більше їсти, і я не про кров. А от ви, дівчата, вже посиніли від холоду. А пішло воно все к бісу, — Сенса закрила на мить очі, й навколо стало тепліше. — Ну от і добре, я накрила нас невеликим куполом. Тепер не замерзнемо. Ну, Марто, діставай рештки сухпайка. Обіцяли, що завтра Дір видасть свіжі, тільки звідки він їх дістане? В нього навіть рюкзака не має.
— Дір володіє просторовою магією й має просторовий амулет-рюкзак. Завдяки йому він може ховати в підпросторі до трьох сотень кілометрів речей. І я б так хотів, — тяжко зітхнув Дерик.
— Не ти один такий, усі хотіли б, — Ранет простягнула вузлик. — Бери ось шматок хліба й сушені гриби й їж. Бери, не соромся, цього добра нам достатньо насипали.
— Сподіваюся, гриби не отруйні.
— Ага, сподівайся, зараз грибочків поїси й будеш мультики дивитись.
— Які ще мультики? Ти сама випадково гриби не куштувала?
— Не зважай, вона й не таке може ляпнути.
— Ой, Міро, хто б говорив. Давай бери свою пайку. І спробуймо заснути. Нас завтра чекає знову тяжка дорога, і хтозна, чи знайдеться місце для відпочинку.
— Ти права, Ране. Сенсо, скористайся ще раз чарами, щоб підсушити місце для відпочинку, якщо можеш.
— Добре, Міро. Зараз поїм і зроблю, бо на росі справді неприємно лежати. Тут багато магії навколо, є де взяти. І ще: спати всім не можна. Міро, давай ти перша, потім я й ми — нічні створіння. Тоді хай чатують Марта, Дерик, Ранет.