20

Біля неї, витріщивши очі від подиву, стояла Сенса.
— І що це таке? Ми перенеслись у часі на кілька століть назад? — злякано мовила вона. Тремтячим голосом Міра відповіла:
— Не знаю, сподіваюся, що ні.
Вона озирнулась і побачила, що табір на місці.
— Ось наш табір, а тут щось інше.
Сенса теж озирнулась і побачила, як від табору біжить натовп.
— Наші біжать на допомогу, — мовила вона. — Не знаю, що тут сталося. Я думаю, краще нам звідси накивати п’ятами, мені це все не подобається.
— Мені також. Я думаю так само.
Вони поволі розвернулись і пішли до табору назустріч своїм. Першою вони побачили Ширу, яка у вовчій подобі летіла попереду. За нею бігла принцеса Лора. Побачивши Міру й Сенсу, вони сповільнилися.
— Міро, що сталося? Ми так злякались: щось блиснуло й загриміло в руїнах замку. Я бачила, як ви туди зайшли, і не тільки я. І тут — новісінький замок замість руїн.
— Та я сама не знаю, що сталося. Ми теж злякались і мерщій звідти.
До них підійшла Єлеонора. Вона глянула на Міру, ніби питаючи поглядом: «Твоя робота?» Міра повертала головою з боку в бік.
— З вами все гаразд? — запитала вона.
— Ми в повному порядку, — відповіла Міра, — просто злякались.
— Думаю, нам усім краще повернутися до табору й виставити посилену охорону. Уже темніє, і не варто вночі лізти в замок. І я думаю, завтра прибудуть спеціалісти від академії: такий викид магічної енергії не може бути непомітним.

Прийшовши в табір, Міра вирішила вийти в ефір і побачила, що навколо замку Тауер утворилася пустота, в якій не було жодного потоку магічної енергії. Порожнеча все ж таки потроху заповнювалася магічною енергією. У самих стінах замку було видно залишкові процеси дії невідомого чаклунства, яке поступово затихало. У Міри з’явилась думка, що це чаклунство схоже на те, що вони створили в будинку академії під час спроби прибрати його й випадково відновити. Дане ж закляття було в багато разів сильніше. Хто б міг його застосувати? Вона вийшла з ефіру. Ще трохи полежавши, вона не відчула, коли заснула. Цього разу їй наснилися земні батьки такими, якими вона бачила їх востаннє перед їхньою загибеллю. Вона прокинулася від цього. Була ще ніч. На очі накотилися сльози, її душу охопив смуток. Завдяки магії в неї вийшло так, що вона мала двох батьків і двох мам, а життя розпорядилося так, що вона росла сиротою серед зовсім чужих людей, не маючи нікого рідного. Вона пригадала все своє життя, коли була Мірандою, до найменших дрібниць. Тепер вона не відчувала себе чужою на цій планеті. Міра витерла сльози. Скоро буде новий день. Життя триває, у неї є місія — врятувати екіпаж корабля, який чекає на порятунок у хронокапсулах на Місяці. Вона вийшла з намету. Надворі світив повний місяць. Вона поглянула на нього й тихо мовила:
— Тримайтеся. Якщо я буду жива, я вас врятую.
Потім вона перевела погляд на замок, осяяний світлом місцевого місяця. Він виглядав казково. Невеликий туман, що стелився над землею, та срібляста роса доповнювали картину чарівності. На душі виникло почуття, що вона повернулась додому після довгої подорожі. І водночас відчувала якусь порожнечу й самотність у душі. Вона була останньою з колись величного й загадкового для інших роду Тауер. За спиною почувся шурхіт і чиїсь кроки. Міра повернула голову на звук і побачила Сенсу, яка наближалась до неї.
— Привіт, Міро, що не спиться? — тихо промовила вона.
— Привіт. Ти, я бачу, теж сумуєш. А я думала, що вампіри, коли ходять, так не шумлять.
— То я, щоб тебе не злякати, а то розбудила б усіх тут. А щодо того, що сумую, ти вірно підмітила. Ми нічні створіння, а тут усі сплять. Я сумувала за своїми рідними й друзями. Правда, ти взагалі, потрапивши сюди, можливо, назавжди попрощалася зі своїми.
— У мене там не лишилося нікого. Мій дім тепер тут. А от Марті й Ранет дійсно важко звикнути до думки, що вони, можливо, ніколи не побачать своїх рідних. Ну годі про сумне, краще поглянь, яка чарівна краса навколо!
— Та тихіше, ти, а то дійсно всіх розбудиш. А щодо краси — ти дійсно підмітила. Міро, а що ти думаєш про вчорашнє відновлення замку?
— Думаю, це було щось схоже на те, що ми зробили з будинком в академії.
— І хто це міг бути? Це ж яку силу треба мати!
— І мені цікаво. Я думаю, що завтра, тобто сьогодні вдень, усе з’ясуємо. Ну, я піду, спробую заснути, і тобі раджу. Відчуваю, день буде нелегким.
— Я не звикла лягати так рано, але ти права, спробую заснути, а то вдень не дадуть.
Вони розійшлись по наметах.

Раптом Міру розбудив гомін. Вона вийшла з намету й побачила групу людей у дорогому вбранні, оточених охороною. Вона їх раніше не бачила в таборі. Вони розмовляли з Єлеонорою та її чоловіком Леороном, жваво щось обговорюючи. Міра вирішила підійти ближче, почувши своє ім’я. Не встигла вона підійти, як двоє охоронців, закованих у сріблясті лати, перегородили їй дорогу й узялися за рукоятки мечів.
— Стій! Куди лізеш, дурепа! — крикнув один із них.
Міра зупинилася на місці й подумала: «Зараз тобі покажу, як треба говорити з людьми. Ти мене надовго запам’ятаєш».
— Чого стала? — знову крикнув охоронець.
— Та ви ж самі сказали «стій», от я й стала. Ви якось визначтесь, що мені робити. — Міра злегка знизала плечима. Охоронець зрозумів, що потрапив у комічну ситуацію своїми суперечливими наказами, й промовив:
— Так, дівко, швидко розвернулась і пішла куди хочеш. Ну чого стоїш?
— Як чого? Ви сказали, що я можу йти куди хочу. Я хочу йти прямо, от жду, доки ви зійдете з дороги.
— Ееее… — тільки й зміг промовити охоронець. Його напарник тихо почав хихотіти, ледве стримуючись, щоб не розсміятися. Група невідомих припинила розмову з Єлеонорою й з цікавістю стала спостерігати за Мірою й охороною. Оволодівши собою, охоронець зі злістю крикнув:
— Сюди йти не можна!
— Чого? Не можна?
— Там мій господар, і я повинен його охороняти! Тупа дівка!
— Ну, якщо він там, то чого ви тут, а не охороняєте його там?
Охоронець закотив очі під лоба.
— Ану йди звідси, щоб я тебе не бачив! — він аж тупнув ногою.
— А ви далеко бачите?
— Не твоя справа!
— Ну як не моя? Ви ж самі сказали: «іди звідси, щоб я тебе не бачив». А звідки мені знати, наскільки я повинна піти, щоб ви мене не бачили?
Охоронець не витримав і на все горло крикнув:
— Ти дурна! Та забирайся ти звідси подалі, іди куди хочеш, тобі тут нічого робити. А то приб’ю! — Він вихопив меча з піхов.
— Не смійте мене ображати, — спокійним голосом, у якому відчувалася впевненість, мовила вона, — і погрожувати. Я вам не простолюдна, а студентка Магічної академії. І бажаю, щоб ви вибачились передо мною.
Крізь відкрите забрало було видно, як його обличчя аж посиніло від злоби. Але він стримався, щоб не крикнути, скреготнув зубами й мовив:
— Я охоронець імператора, і мій обов’язок — охороняти його, незалежно від кого.
— Отож бо — охороняти, а не ображати без причин усіх, кого заманеться. Тому я чекаю на ваше вибачення. І сховайте свою зброю. Негарно погрожувати беззбройній дівчині. Ох, і це імператорський охоронець… Куди котиться світ? — Вона похитала головою.
Охоронець лише ще раз скреготнув зубами. Міра пильно дивилася на нього, а він на неї. Довго б вони так стояли, але один із невідомих гостей наказав пропустити її. І тут до неї дійшло: якщо це охоронець імператора, то один із невідомих гостей — сам імператор. Вона закам’яніла. «Оце вляпалась, — подумала вона. — Треба було проковтнути образу й забиратись. Тепер пізно щось робити». І вона поволі пішла на ватяних ногах. Побачивши нерішучість Міри, Єлеонора мовила:
— Не бійся, йди сюди. Ми й хотіли посилати за тобою. Тут хочуть дещо в тебе запитати.
— А ти, Архіде, — звернувся один із невідомих гостей до охоронця, — можеш збирати свої речі, решту служби за контрактом проведеш на стіні.
— Ну, ваша світлість, я виконував свій обов’язок.
— Як сказала дівчина, у твої обов’язки не входить образа громадян імперії. Я все бачив. Будеш мені перечити — опинишся в підземеллі або в каменоломні. Своєю поведінкою ти зганьбив честь і гідність лицарів охорони імператора, і це бачили багато людей.
Охоронець зло глянув на Міру й пішов геть.