19

Вони побачили, що стоять на вході до просторої зали, стелю якої тримали масивні колони. Попід стінами стояли великі скрині, а посеред зали на високому білому мармуровому постаменті стояла скляна труна, над якою, сидячи в позолочених кріслах, схилилися дві фігури – судячи з решток одягу, чоловік і жінка. Міра та мама Лори попрямували до них. Підійшовши ближче до труни, Міра скрикнула: у скляному склепі лежала, як жива, молода дівчина. Вона впізнала її – це була сама Міранда, яку вона бачила у своїх снах. Магія зберегла її тіло. Зверху на могилі стояла невелика скринька. Мама Лори немов скам’яніла, з її очей річкою текли сльози. Міра, ніби притягнута якоюсь невідомою силою, підійшла ближче до труни, відкрила скриньку – там лежав зачарований від тління папір, густо списаний ельфійськими рунами. Вона обережно взяла його в руки й передала вже мамі Лори.

— Прочитай, будь ласка, я не вмію читати ваші руни.

Крізь сльози швидко проглянувши текст, мати Лори сказала:

— Це передсмертна записка батьків Міранди. Не витримавши смерті доньки, вони випили сильний яд.

Міра глянула на ельфійку й наважилась запитати:

— А чому не подіяв ельфійський камінь душі й Міранда не відродилася в іншому тілі?

Ельфійка аж скрикнула від подиву й витріщилася на неї, зробивши круглі очі. І тут Міру осяяло: мати Лори і була тією ельфійкою, яка віддала свій камінь душі Міранді. Ось звідки дивне відчуття, що вона вже її десь бачила. Опанувавши емоції, ельфійка суворим голосом мовила:

— Міро, звідки тобі відомо про камінь душі й те, що він був даний Міранді? Цього не знає жодна жива душа!

— Я бачила сон, дивний сон, — і вона коротко розповіла, що бачила уві сні.

— Цікаво, ой як цікаво. Так все і було. Не знаю, чому камінь душі не подіяв. Я говорила їм, що шанси дуже малі. І давно ти впізнала мене?

— Ні, я тільки зараз згадала. Хоч відчуття, що я вас десь бачила, не покидало мене.

— Вони прочекали рік і спробували віднайти інкарнацію доньки, і коли зрозуміли, що нічого не вийшло, вони прийшли на її могилу. Якщо будемо живі, нікому не розповідай. Поклади папір назад у скриньку.

Міра взяла папір і хотіла покласти його назад до скрині, як помітила, що на дні щось лежить. Вона простягла руку й взяла предмет. То був камінь душі Міранди. Раптом камінь із зеленого став блакитним, і на всі боки розлилося яскраве блакитне світло. Від несподіванки Міра випустила його, і камінь упав на скло труни й знову став зеленого кольору.

— Цього не може бути! — скрикнула ельфійка. — Ось звідки твій сон. Кажеш, були й інші сни?

Міра лише кивнула головою. А ельфійка продовжила:

— Камінь душі спалахує синім, коли його бере до рук особа, яка отримала душу, що зберігалася в ньому. Ти, Міро, нова інкарнація душі Міранди з роду Тауєр!

— Я і є Міранда? — Вона глянула на ельфійку, на труну. І тут неподалік з’явилися дві туманні хмаринки й прийняли вигляд людей – чоловіка й жінки. Міра впізнала їх: це були батьки Міранди, її батьки. Вони помалу наблизились.

— Ну, привіт, доню, – роздався тихий протяжний голос, – от ми й зустрілись. Тепер ми можемо вирушити в райські сади, наша кара за самогубство завершена. Ми вже не сподівались із тобою побачитись. Тут ти знайдеш багато чого корисного. Ми знаємо, що ти маг і маєш дар, і я сподіваюсь, ти завдяки каменю душі згадала мої уроки. Використовуй його мудро й на чесні справи. Вихід звідси простий: потрібно голосно назвати чотири рази своє ім’я. Хотілося б поговорити, але нас затягує в потойбіччя. Єлеоноро, попіклуйся про нашу доньку. У скринях є скарби, вони твої, доню. Тут зберігається безліч цінних рідкісних магічних речей, книг. А нам пора. — І вони щезли.

Міра не витримала й від перенапруги втратила свідомість. Коли вона відкрила очі, то побачила, що лежить на підлозі неподалік труни Міранди, а над нею схилилась Єлеонора. Міра глянула на неї:

— Що зі мною? Мені тут таке привиділося.

— Ні, не привиділося, я сама ледве можу в це повірити. Але це правда. Ти – Міранда, остання з роду Тауєр.

— Якщо я Міранда, все одно називайте мене, як і раніше, Мірою.

— Міро, тобі вже краще, думаю, нам пора вже звідси вибиратися. Я думаю, що ми ще сюди повернемося й усе тут оглянемо, але вже на ситий шлунок.

Міра встала, оглянула ще раз підземну кімнату. Подивилась на труну, і її аж струснуло: у голові не вкладалося, що там лежить її колишнє тіло. Потім вона прокричала чотири рази: «Міранда!» І тут стіна на протилежному боці від того місця, де вони потрапили до кімнати, від’їхала вбік, і відкрився прохід. Міра й Єлеонора попрямували туди. Міра заново засвітила свій зелений світляк. І тільки-но вони вийшли з кімнати, світло в ній погасло, а стіна стала на місце. У зелених променях світляка вони пішли коридором, який ішов похило, поступово підіймаючись угору. Пройшовши десь із кілометр, вони побачили світло й почули шум води. Підійшовши ближче, побачили, що тунель закінчується, а вхід ззовні перекриває невисокий водоспад.

— Знову доведеться намокнути, – бурчить Єлеонора.

— Краще, думаю, намокнути, ніж блукати голодними тунелем.

— Ну, тоді вперед, висохнемо на сонці.

Пройшовши крізь стіну води, вони опинилися посеред невеликої неглибокої річки, дно якої було тверде, встелене дрібною галькою. Постоявши трохи й оглянувшись навколо, вони вирішили скупатися. Вимивши пилюку й грязь підземелля, випрали, як могли, одяг. Коли одяг висох, вирушили на південь, де, за їхніми розрахунками, мав бути замок. Міра спробувала зв’язатися з Ранет через мікрочіп, але та була далеко від неї. Йти довелося рідколіссям. Була вже середина дня, іти було важко, голод давався взнаки. Як на зло, по дорозі не траплялося ні ягід, ні жодного дерева з їстівними плодами.

— От як виберусь, перше що зроблю – насаджаю на території моїх теперішніх володінь різних ягід і плодових дерев, з таким розрахунком, щоб можна було круглий рік, аж до зими, знайти щось поїсти, – мовила Єлеонора, глянула на Міру й замовкла. – Ой! А що тепер робити? – Єлеонора зупинилася, дивлячись на Міру.