17

Місто вразило Міру та її друзів. Будинки ельфів були дерев’яні, у три поверхи, мали однотипну архітектуру, але їхнє оздоблення було різним. Будинки прикрашали справжні витвори мистецтва: різьбярі по дереву вклали душу у свої твори — красу й тонкість ліній. Особливо вражали квіти, зроблені з дерева, — здалеку вони були наче живі. Також були зображення птахів і різних лісових мешканців. Міра відчувала захисну магію від псування витворів і захист будинків від стихії вогню.

Будинки стояли далеко один від одного, подвір’я відгороджували живі огорожі з кущів, акуратно обрізаних садівниками. У кожному дворі було багато квітів і карликових дерев заввишки до двох метрів, у яких Міра впізнала яблуні, черешні, абрикоси, якісь місцеві фруктові дерева та виноград. Вулиці замість каменів вистилали вкопані в землю пеньки, захищені чарами від гниття. Також ними були викладені доріжки до будинків. За такого підходу до використання землі власне місто мало велетенські розміри.

Пройшовши так, за відчуттями, кілометрів сім, вони побачили дерев’яний палац заввишки з шестиповерховий будинок. За архітектурою він нагадував велетенську церкву з великою кількістю веж, прикрашених різьбленням, фігурами тварин, птахів та якихось невідомих істот. У багатьох місцях різьблення та верхівки веж були вкриті позолотою. Сам палац розташовувався на високому пагорбі серед велетенського парку. І все це огороджував мур із колючих кущів із десятисантиметровими голками. Як пояснила згодом принцеса, голки містять речовину, яка навіть від подряпини викликає миттєвий сон на дві доби. Вони такі міцні, що ними можна пробити незачаровані обладунки. З них роблять сонні дротики, готують сонне зілля або отруту — залежно від дози.

Зморені дорогою, вони зайшли на територію палацу. До них підійшов охоронець, переговоривши з капітаном, вирушив до палацу.

— Вибачте, принцесо, вам доведеться трохи зачекати. Керівник палацу підійде трохи згодом — стільки клопоту з підготовкою до святкувань, — мовив капітан.

— Нічого страшного, я все розумію.

— Ще раз прошу вибачення, але ми змушені вас покинути, на нас чекає службовий обов’язок — охороняти спокій столиці. Вам тут, у рідних стінах, нічого не загрожує.

Капітан низько вклонився й пішов геть. Як він не приховував, але було видно роздратованість і неприязнь капітана як до принцеси, а особливо до її супутників. За десять хвилин до них підійшов молодий ельф.

— Радий привітати принцесу Лору з поверненням додому. Я новий керівник Трой.

— А де Вайнед?

— Він нещодавно покинув роботу й вирушив у своїх справах. Зараз я проведу вас до кімнат, де ви можете перекусити. А незабаром і ваші батьки повернуться. Їх розмістили в різних кімнатах.

За десять хвилин до кімнати зайшов слуга з підносом, на якому були фрукти та якийсь ароматний сік. Міра в очах слуги помітила неприязнь — йому явно було неприємно прислуговувати людині. Поставивши піднос, ельф вийшов.

Вони з’їли кілька фруктів і випили неймовірно смачного соку. Раптом перед очима все почало розпливатися. Міра почула, що падає, але нічого не могла вдіяти. За кілька ударів серця свідомість покинула її.

Коли вона розплющила очі, то помітила, що лежить в іншій, просторій кімнаті на підлозі на шарі соломи. Високо над головою було невелике вікно. У кімнаті панувала напівтемрява. Незабаром очі звикли, і вона побачила, що поруч із нею перебувають ще люди. Придивившись уважніше, вона помітила, що окрім людей є й ельфи. У голові шуміло, у роті пересихало, дуже хотілося пити.

Поруч хтось ворухнувся. Міра придивилася й упізнала Сенсу. Та була дезорієнтована й не могла зрозуміти, як сюди потрапила. Міра повернула голову праворуч і побачила принцесу, яка лежала поряд без свідомості. Простягнувши руку, Міра потрясла її за плече. Принцеса поволі розплющила очі.

— Де я? — здивовано витріщилася вона на Міру, нічого не розуміючи.

— Сама не знаю. Останнє, що я пам’ятаю, це як їла у своїй кімнаті. Потім темрява — і ось я тут, точніше, вся наша компанія. І ще хтось там у кутку.

Принцеса глянула в той бік, куди кивнула Міра, й зблідла. Зірвалася з місця й побігла до незнайомців. Тільки тепер Міра помітила, що ті зв’язані, а в ротах у них кляпи. Підбігши, принцеса стала звільняти їх із пут. Міра пішла на допомогу. Підійшовши ближче, вона розгледіла полонених: то було троє ельфів — чоловік, жінка та дівчинка. З очей принцеси покотилися сльози. Вона звільнила їх від кляпів і намагалася розплутати мотузки.

— Тату! Мамо! Сестро! З вами все гаразд? Що сталося? Де ми?

— Лоро? — здивувалася ельфійка. — Як ти тут опинилася?

— Не знаю. Я прибула на святкування дня народження, нам сказали, що ви поїхали й скоро повернетеся. Тоді нам принесли їсти — і більше нічого не пам’ятаю.

— Зрозуміло: вам підсипали сонного зілля, як і нам. Стався переворот, до влади прийшов дім Зеленого Дуба, мотивуючи тим, що ми продалися людям. Вони вимагають самостійності. Ми тут як заручники. Вони примушують наших однодумців підтримати їх в обмін на те, що нас не чіпатимуть. Нам одягли нашийники й браслети, які блокують магію. Я бачу, що й тобі одягли такі. Їх неможливо зняти — жодному магові не вистачить сил подолати заклинання. А хто це поряд із тобою, доню?

— Це мої друзі з академії: Сенса, Міра, Марта, Шира й Ранет.

— Дуже приємно познайомитись. Я Елеонора. Це мій чоловік Леорон і моя молодша донечка. Бачу, вам також одягли браслети й нашийники.

Міра придивилася й упізнала ельфійку зі своїх снів про Міранду. Потім вона намацала на шиї тонкий шкіряний нашийник без застібки. Поглянула на руки — на зап’ястках були браслети з металу, схожого на золото (можливо, то й було золото). По браслету тягнувся рядок незрозумілих символів. У голові шуміло, думки розбігалися — наслідки невідомого зілля. Та в голові крутилася лише одна думка: «Тобі хана». Принцеса та її батьки потрібні, а решта — непотрібний баласт, до того ж іншої раси.