7

Настав вечір. Ранет підійшла до мага.
— А нам ще довго їхати до Академії? — запитала Ранет.
— Цю ніч ми проведемо тут, у полі. Зараз станемо табором і поставимо намети. Завтра ми прибудемо в місто Продос, там відпочинемо, а надвечір, після негоди, будемо в столиці королівства, у місті Квант. А звідти вже буде видно й Академію. Але нам доведеться ночувати в місті — Академія на ніч зачиняється. Навчання розпочнеться лише за три місяці, але байдикувати ви не будете. За ці місяці ви повинні навчитися читати, хоч як-небудь писати імперською. І трохи призвичаїте свої кімнати до ладу.

Місто Продос зустріло багнюкою та дощем. На ніч вони зупинилися в якомусь готелі, якщо це взагалі можна було так назвати. Там стояв сморід, на підлозі — багно, на столах — неприбрані крихти, й роїлися сотні мух. Самі маги поселилися в іншому місці, залишивши з ними пару охоронців. Глянувши на все це, дівчата вирішили поїсти з власних запасів із рюкзаків. Кімнати, на подив, були чисті, тож ніч вони провели в комфорті. Встали рано. До ранку дощ перестав. Сенса ще спала, і вони вирішили ще трохи поніжитися в ліжках. Першою порушила тишу Ранет:
— У мене просто від усього голова обертом! Я — науковець, і тут — вампіри, маги, магія… Якесь фентезі. Іноді мені здається, що я сплю і це мені все сниться.
— Ну, у мене теж таке відчуття. Я думаю, це все якісь залишки давньої технології зниклої цивілізації або ще щось подібне. Місцеві користуються нею і назвали це все магією. Для людини Середньовіччя простий ліхтарик на батарейках був би магічним артефактом. Нам доведеться ще розібратися, що це насправді — технології чи справжня магія, як у книгах.
— Мені б хотілося, щоб це була справжня магія. Хоча зі слів того мага я — не маг, — Марта тяжко зітхнула. — Але я все одно буду навчатися в справжній магічній академії, хоч і на травниці. Сказали б мені це пару тижнів тому — я б не повірила.
— Ну, думаю, ми з'ясуємо правду про цей світ, — мовила Міра. — Але це буде не скоро, а зараз я хочу снідати. Ранет, спробуй розбудити нашу міцно сплячу подругу.

Поснідали зі своїх запасів. Тільки-но закінчили, як до кімнати зайшов маг. Він штовхнув усередину струнку високу білявку з гарним обличчям, довгим волоссям і загостреними вушками. Одягнена вона була в шовкову білу сукню з глибоким вирізом. На її голові була невеличка корона, оздоблена перлинами, а на пальцях — масивні золоті каблучки з дорогоцінним камінням.
— Що ви собі дозволяєте?! Я — ельфійська принцеса! Не хочу я навчатися магії, хочу стати воїном!
— Ваші батьки іншої думки. У вас дар до людської магії, таке іноді трапляється. Тому навчатимешся в нас. І на час навчання забудь, що ти принцеса. У нас усі учні рівні в стінах Академії. Знайомтеся, — звернувся він до подруг. — Це Лора, а це — Сенса, Марта, Міра і Ранет. — Він по черзі вказав рукою. — Ви, я бачу, вже поїли, збирайтеся, ми вирушаємо. А ви, — звернувся він до Лори, — переодягніться в щось простіше, ваші речі вам зараз занесуть. І покваптеся, нам потрібно до вечора доїхати до столиці. І чого це вони вас сюди привезли, а не в столицю?
— Просто не захотіли зустрічатися з Едгардом Другим. Востаннє, як вони заїхали провідати мою тітку Катріну на день, то виїхали через два тижні з опухлими обличчями й головним болем.
— Тоді зрозуміло.

Маг вийшов. Дівчата лишилися в кімнаті самі.
— А вас добровільно в академію чи примусово? — запитала принцеса.
— Добровільно-примусово, — відповіла Міра.
— Незрозуміло… Це як?
— Ну, нас спочатку заарештували, і ми вирішили погодитись і не перечити. Жити ж хочеться, а їхати, закутими в кайдани, кажуть, незручно.
— Тоді зрозуміло. Мене також ніхто не питав. Одного разу поставили перед фактом. Зайшли папа з мамою і кажуть: «Збирайся, за годину ти їдеш до Академії людей».
— Я чула, у вашого народу якась специфічна магія і навчання ви проходите в спеціальній школі, підпорядкованій Вежі? — запитала вампіреса.
— Так, але в мене немає дару мого народу. Такий от мутант, як шепочуться мої знайомі, думаючи, що я не чую. Але є інші здібності. Одного разу я в бібліотеці знайшла одне заклинання і з дурного розуму прочитала вголос. Я ж думала, дару в мене немає.
— І що?
— А нічого. Тепер у нас нове приміщення бібліотеки, — посміхнулась Лора. — Головне, будівлю рознесло на триста метрів, а на мені — ні подряпини. До того ж у бібліотеці якраз передбачався ремонт, і всі книги заздалегідь вивезли до замку. Тоді й вирішили мене відправити подалі.
— А рецепт зберегла? — поцікавилась Сенса.
— Відібрали, — з жалем у голосі мовила принцеса.
— Блін, а я думала, новим заклинанням збагачу свій досвід, — із сумом промовила Сенса.

Їхню розмову перервав слуга, який приніс одяг для Лори. І вже за годину вони тряслися по розмоклій після дощу дорозі. Їхню увагу привернуло поле з синіми рослинами, схожими на кукурудзу, тільки синю, заввишки півтора метра.
— Що це? — запитала Ранет у Сенси. Принцеси з ними не було — вона їхала неподалік верхи на білій кобилі під охороною воїнів мага.
— Це пайпа. Її зерна використовують для виготовлення синього чорнила. І додають при виготовленні деяких дуже дорогих еліксирів. Досить вибаглива культура, росте тільки в цьому регіоні. За сто грамів зерен дають золоту монету. Вся продукція і право торгівлі належать Вежі, якщо, звісно, не отримати в них дозвіл на вирощування та торгівлю.
— То це ж скільки тонн золота вони заробляють?!
— В одному плоді пайпи міститься лише кілька цінних зернин, а решта придатні хіба на чорнило. А бувають роки, що й взагалі неврожай. Тому вони такі цінні. До речі, тут неподалік, я чула, є прокляте, стародавнє, зруйноване місто. Там часто відбуваються дивні речі, які не можуть пояснити навіть маги. Є такі місця, де з'являються дивні предмети давніх, незрозумілого призначення. Їх забирають леори. Розвалинам міста більше тисячі років. Про катастрофу тих часів згадок не лишилося. Правду, можливо, знають леори, але вони мовчать. Кажуть, у ті часи була наймогутніша магія, яка могла знищити місто за лічені секунди.