5

Дні минули швидко. Настав вечір від'їзду. До кімнати зайшла Андела.
— Вже час у дорогу. Ваші речі та замовлена вами їжа завантажені у віз, — мовила вона.
— Скільки ми вам винні? — запитала Ранет.
— Із вас п'ять королів. Щасливої вам дороги.
— Ми б хотіли попрощатися із Сенсою, — сказала Міра.
— У цьому нема потреби. Сенса поїде разом із вами. Це буде її перша подорож за місто. Хай звикає, колись цей готель належатиме їй. Я думаю, вона впорається із закупівлею харчів. Вам час іти, не затримуйте колону. Гадаю, ви прибудете в Мердок на світанку.

Зібравши свої речі, вони вийшли на вулицю. Там на них чекала Сенса.
— Ви, я бачу, вже зібралися, тоді ходімо. Повозки чекають на центральній вулиці міста, тут недалеко, — мовила вона.
— Показуй, куди йти, ми в місті не орієнтуємося, — мовила Ранет, поправляючи лямки рюкзака.

До повозок вони дійшли хвилин за тринадцять. Повозок було п'ять.
— Ось і дві останні — то наші, а решта — місцевих торговців. Біля виїзду з міста до нас приєднаються ще дві й охорона, — мовила Сенса. Вони підійшли ближче. Біля повозок стояло двоє чоловіків, на вигляд їм було років по тридцять. Сенса підняла руку в знак вітання.
— Познайомтеся, це Тіон і Варлок, наші конюхи. А це, — Сенса махнула рукою в бік подруг, — Міра, Ранет і Марта. Ну що, Варлок, усе готово до подорожі?
— Так, ми чекали тільки на вас. Можемо вирушати.

Міра й Ранет сіли в повозку до Тіона, а Марта з Сенсою — до Варлока. Варлок крикнув переднім про готовність, і колона вирушила кам'яною дорогою, що проходила біля стіни замку, який подруги бачили вдалині, коли вперше прийшли в місто. Тепер, проїжджаючи повз нього, він видавався набагато меншим, ніж спершу здавалося.
— Тут живе ваш барон? — запитала Марта в Сенси.
— Років триста тому жив. Він загинув на війні. А після війни наш король, той, що зображений на золотій монеті, видав указ: укріплені міста з населенням понад дві тисячі душ отримують самостійність і мають право обрати собі правління, користуватися законами герцогства, на території якого вони розташовані, і податки платять йому. Тепер у замку є управитель міста, обраний на шість років, суддя, майстер податків, голова варти й порядку, а також алхімік. Він — повний нездара, нічого не тямить ні в науці, і дар у нього майже відсутній, і п'яниця до всього. Вежа майже завжди в невеликі міста таких призначає. Та й де їх узяти? Ми, вампіри, не дуже бажаємо служити Вежі. Згідно з договором, вампірів не можна примушувати робити щось без їхньої згоди.

Марта не наважилася розпитувати про Вежу й службу, щоб не викликати підозру. Було б дивним розпитувати про всім відомі речі, хоча тема розмови її зацікавила. Раптом віз зупинився. Марта спершу не могла зрозуміти причини, але за мить усе з'ясувалося: попереду колони стояли ще три навантажені вози, а біля них — вісім вершників, закутих у лати. Саме про них говорила Сенса. Невдовзі колона знову вирушила.
— Сьогодні зібралося багато возів, — мовила Сенса. — Зазвичай їх чотири-п'ять.

Незабаром колона покинула місто. І тепер дорогу освітлював лише Інферос — місцевий місяць. Він саме був у повні, і світла давав достатньо. Була десь одинадцята година ночі. Ранет, Міра й Марта, зручно вмостившись на возі, міцно заснули.

Раптом пролунав крик. Міра розплющила очі, поряд прокинулася Ранет. Навколо здійнявся шум. Міра хотіла щось сказати, але слова застрягли в неї в горлі. Їх оточили скелети, на деяких ще лишилися рештки плоті та обладунків. Замість очей була непроглядна темрява, вона ніби витягувала душу. Кожен скелет огортав сірий туман. Скелети тримали мечі, списи, сокири, а в декого були луки. На землі лежали зі стрілами в грудях двоє лучників з охорони колони.
— Міро, — прошепотіла Ранет, — ти теж це бачиш? Чи це в мене галюцинації?
— Не хочу тебе засмучувати, — прошепотіла у відповідь Міра, — але боюся, що це не галюцинація.

Раптом неподалік із кущів вийшла невідома постать у чорному балахоні з каптуром на голові. Підійшовши на відстань метрів п'ять до воза, невідомий зняв каптура. І в світлі Інфероса Марта й Ранет побачили чоловіка років сорока, з короткою бородою й довгим волоссям. Позаду почувся радісний голос Сенси:
— Алхімік Пейн, ви прийшли нас урятувати!
Натомість невідомий голосно зареготав, а потім мовив:
— Сенсо, мушу тебе засмутити: я прийшов зі своїми мертвими воїнами, щоб убити вас. Мені лишилося віддати наказ моїм воїнам, і вони все зроблять швидко.
— Але як? Ви ж служитель Вежі, ви поклялися...
— Ну, клятвою ситий не будеш. На ті мізерні кошти, що виділяє Вежа, мені набридло жити, і я вирішив трохи підзаробити. Мій маленький розбій я зверну на барона Таура. Тут знайдуть рештки його прапора, навіть загиблих із його людей. І жодних свідків.

Він уже хотів віддати наказ своїм мерцям, як Міра різко витягла лазер, натиснула на гашетку й провела по нападниках зліва направо, наскільки було можливо, щоб не зачепити мирних. Мерці, перерізані променем, падали на землю, але їхні частини далі сіпалися. Половина голови Пейна шльопнула на землю, а за нею — й тіло. Решта вцілілих мертвих воїнів стояли нерухомо. Міра далі тиснула на гашетку, але заряд батареї скінчився. Зрозумівши це, вона опустила руку й стала чекати розвитку подій — запасні батареї були в Марти. До неї підійшла Сенса.
— Дякую тобі, Міро. Ти нас врятувала, хоч не знаю, як тобі це вдалося, адже на чарівника був накладений захисний щит чорної магії.
— Але ще не всі мерці знищені?
— Вони без наказу господаря нас не чіпатимуть, — заспокоїла Міру Сенса.
— А що воно таке? Звідки взялося? І хто той Пейн?
Сенса глянула на Міру з подивом, але відповіла:
— Це один із видів забороненої магії. За допомогою спеціального закляття можна оживити будь-якого мерця з непошкодженим скелетом. Ожилий зберігає навички того, ким він був за життя. Ці, — вона махнула в бік решток, що догоряли, — були воїнами. І якби він віддав наказ, вони зробили б усе можливе, щоб його виконати. А вивести їх із ладу можна, відтявши голову. Остаточно їх може зупинити тільки маг третього рівня. От хай вони цим і займуться. А щодо Пейна... Він мав нас захищати, а вийшло навпаки. Тепер то справа Вежі — проводити слідство й ліквідувати наслідки.