4

Двісті років тому підписали мир із людьми, і вийшла заборона на вживання людської крові. Головне, знають, куди їдуть, і все одно побачать наші зуби — їх це лякає.

Міра й Ранет присіли біля Марти й злегка поплескали її по обличчю. Ніякої реакції. Ранет перевірила пульс.

— Слава Богу, пульс є, — мовила Ранет.

Тут прибігла ще одна вампірка з глечиком води. Вона подала його Ранет. Холодна вода трохи отямила Марту, але ненадовго.

— Оце так її приголомшило! — промовила Андела. — Беріть її й несіть у кімнату на другий поверх.

Міра й Ранет зрозуміли, що принаймні зараз загрози від цих вампірів нема. Якби вони хотіли щось зробити, то в них була не одна можливість. Вони взяли Марту під руки й понесли вслід за Анделою. У кімнаті було похмуро — сонце почало ховатися за обрій. Марту поклали на одне з трьох ліжок.

— Тут у кімнаті є стіл. Давайте, Сенса принесе ваше замовлення сюди. Скоро стемніє, і прийдуть відвідувачі, а ви, я бачу, реагуєте на мій народ неординарно. — Андела поглянула на Марту. — Думаю, вам буде ліпше тут.

— Так, ми дійсно... так було б ліпше. Ми у ваших краях уперше, от і вийшло непорозуміння. Та ще якийсь барон Таур нам нещодавно голови не відрубав, торочив про темні сили.

— Нічого, таке трапляється. Про нас розповідають багато жахливого. Здебільшого чутки безпідставні. Але, як і серед людей, серед нашої раси трапляються лиходії. Так, недавно група злочинців удерлася в сусіднє баронство, брехнею проникнувши в замок, і вбили дочку й дружину барона Таура. Злочинців упіймав наш граф Ральф і стратив. А збожеволілий від горя барон тепер лютує на Лінестерському шляху. І граф Ральф нічого не може вдіяти. Уже місяць, як ніхто не наважується подорожувати Лінестерським шляхом.

Міра й Ранет перезирнулися, пригадавши трупи на дорозі й напад барона Таура. Тепер усе стало на свої місця. Барон прийняв їх за вампірів.

— А далеко до кордону людей? Бо ми трохи заблукали, — запитала Ранет.

— Ні, кілометрів п'ять, а найближче людське місто від нас — за п'ятдесят кілометрів. Називається Мердок. Графство Арей. Ну, а ви зараз у Лінезбурзі славного королівства Валірії. А тепер прошу вибачення, я повинна вас залишити — справи чекають. Скоро принесуть ваше замовлення. І буде добре, якщо ваша подруга мене не бачитиме, доки ви не проясните їй ситуацію.

Андела вийшла з кімнати. Ранет підійшла до Марти, дістала потрібні ліки й зробила ін'єкцію стимулятора. Марта прокинулась.

— Мені такий страшний сон наснився... — Вона озирнулася навколо. — А де це я?

— У гостях у вампірів.

— То це був не сон? Нас уб'ють?

— Заспокойся, ніхто нас не вб'є.

І Ранет розповіла все, що відбулося, доки Марта лежала без тями.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшла Сенса. У руках вона тримала великий піднос із замовленням Міри. Поставивши страви на стіл, вона промовила:

— Якщо вам буде щось потрібно, смикніть за мотузку біля вікна, і я прийду.

— Зачекай. Скільки ми повинні заплатити за ночівлю й вечерю? — запитала Міра.

— Це ви вирішите з господинею готелю. Я передам їй ваше питання.

І Сенса покинула кімнату. Незабаром прийшла Андела.

— Мені казали, що ви хотіли мене бачити.

— Так, нас цікавить питання фінансового характеру.

— Сьогодні я з вас плати не візьму, а далі буде одна монета вдень проживання. У ціну входить триразове харчування. До речі, якщо ви хочете вийти й купити речі в місті, то краще робити це вночі. Ми — нічний народ. Удень більшість крамниць закриті. Нам не шкодить денне світло, як вважають люди, просто ми вдень погано бачимо. Якщо я вам не потрібна, я пішла — мене чекають відвідувачі.

Марта, Ранет і Міра лишилися самі. Поївши, вони лягли спати в комфорті вперше за довгі дні після падіння рятувальної капсули.

Настав ранок. Міра прокинулась першою. Місцеве світило Тіріон високо піднялось і своїми променями розбудило Ранет і Марту. Вони потягнулися в ліжках. Побачивши, що Міра давно не спить, Ранет мовила:

— Давно не спиш?

— Так, усе роздумую, що ми будемо робити далі. Грошей, що ми знайшли, надовго не вистачить. А потім — де їх узяти? Досі головною метою було знайти поселення людей. А ми знайшли не людей. Ну, принаймні тепер знаємо, що люди живуть на цій планеті. І ось настала мить, коли потрібно задуматись, що робити далі.

Ранет почухала за вухом кота, шерсть внього була небесно– голубого кольору, який невідомо як проник уночі в кімнату й тепер лежав і муркотів біля Ранет.

— Справді, нічого розумного не спадає на думку. Я думаю, спершу днів три-чотири відпочинемо, приведемо себе до ладу. Закупимо харчів і вирушимо до найближчого людського поселення.

— Знову в дорогу? А чим тобі тут не подобається? — мовила Марта, і при думці, що знову доведеться йти пішки, здригнулася.

— І це говорить та, що вчора ледь не померла, побачивши вампіра? А тепер ти хочеш жити серед них?

— Ну, не знаю... Вони не такі, як у фільмах показують, — відповіла Марта.

— Ну, такі не такі, а сім'ю барона Таура вони вбили, — зауважила Ранет.

— Ну, і серед людей бувають убивці, ґвалтівники. Хоча, як на мене, краще мати справу з убивцями-людьми, ніж з убивцями-вампірами. Доведеться вирушати знову в далеку дорогу, — з сумом у голосі мовила Марта.

Міра слухала, як сперечаються її подруги, але думала про те, що робити далі. Чи серед вампірів, чи серед людей вони почуватимуться чужими — їхній дім Земля. Згодом, можливо, і ця чужа планета стане ріднішою. Але це буде потім. Вони мають знання, але вони не дуже тут знадобляться. Вони нічого не вміють, а те, що вміють, навряд чи знадобиться. Щоправда, можна спробувати зайнятися знахарством — досвід і практика в Ранет є. Та й мені в мозок знання з медицини завантажили. Потрібно обговорити це з Ранет і Мартою.

— Досить вам сперечатися, послухайте мене. Я придумала кілька варіантів, як заробити грошей.

— Ну, і що ти там надумала? — запитала Марта.