3

 Вони чергували по черзі цілу ніч.Вовки ще не раз приходили до них у гості, але полум'я їх лякало, і напасти вони не наважились. Провівши безсонну ніч,  поснідавши смаженим м'ясом , вирушили в дорогу. Вони ледве пленталися, пробираючись через ліс, оминаючи невеликі болота. Пройшовши кілометрів зо п'ятнадцять, роблячи короткі зупинки на відпочинок, вийшли на берег невеличкої річки.

— Ну, а далі куди? — запитала Марта. — І кажіть правду, я бачу, вам відомо набагато більше, ніж мені. І звідки ти, Міро, знаєш, як обробляти свиней? Ти цього раніше не робила.

— Потрібно перебратися на той бік, пройти на захід кілометрів зо п'ять, і ми вийдемо на дорогу, яка приведе нас до поселення, — мовила Міра. — Але спершу треба перекусити й відпочити. А тоді будемо шукати переправу на інший берег.

— Міро, а звідки ти знаєш, куди йти? Про дорогу?

— Ну, це видно на карті, і в нас є компас. — Міра дістала з кишені компас і показала його Марті. — Ось, дивись.

Марта скоса глянула на подругу і мовила:

— Ти мене зовсім за дурку вважаєш, Міро? Карта? Де вона, цікаво? Я її не бачу. Штучний інтелект справді говорив про неї, але де вона? Ми не встигли її роздрукувати.

Міра не знала, що відповісти. Вона зв'язалася з Ранет через чіп.

— Ранет, виручай! Що мені їй відповісти?

— Думаю, настав час розповісти їй правду. Звісно, вона розсердиться. Я розповім сама.

Тим часом Марта не вгавала:

— Що мовчиш? Кажи! Ти все вигадуєш? Ми просто йдемо навмання? Кудись прийдемо? Нам кінець? Ніякого поселення там немає?

— Ні, Міра каже правду. Настав час відкрити секретні матеріали, — озвалася Ранет. — Слухай і не перебивай.

І вона почала розповідь. Вислухавши її, Марта сказала:

— І ви мовчали? Теж мені подруги! Могли й раніше розповісти.

— Вибач, але це було зроблено, щоб уберегти тебе, — мовила Ранет.

— До речі, ти теж приховала розмову з керівником бази.

Марта опустила очі.

— Вибачте, я не права. Але на той час це не була моя таємниця. Давайте перекусимо і знайдемо, як перебратися на той бік. І перш ніж вийдемо на дорогу, треба заночувати в лісі — мало хто нею їздить чи ходить. У нас немає сил іти далі, тому пропоную заночувати на тому березі, а завтра з новими силами підемо шукати дорогу.

— Справді, треба бути напоготові. Ночуватимемо в лісі. Як тільки почуємо, що хтось наближається, мерщій ховаємось, — мовила Ранет.

Переправу шукали довго. Річка, хоч і була завширшки лише три метри, але виявилася глибокою та стрімкою. І нарешті, за дві години пошуків, їм пощастило: буря звалила дерево, яке й стало для них містком. Перейшовши на другий берег, вони розбили табір для ночівлі, обгородивши його багаттями. Першою вартувати випало знову Мірі. Ніч минула спокійно, щоправда, хтось блукав навколо, але до них не наближався.

Доївши приготоване звечора м'ясо, вони вирушили в дорогу. Їхні рюкзаки стали легшими, бо довелося викинути рештки м'яса дикої свині, яке від спеки почало псуватися. Пройшовши через чагарник, що перегородив їм шлях, вони нарешті добралися до своєї мети. Змастивши подряпини маззю із запасів Ранет, вони продовжили подорож. Дорогою йти стало легше. Дорога була вкрита низькою травою, місцями виднілися старі сліди від возів та кінських копит — було видно, що нею користуються нечасто.

Міра, Ранет і Марта йшли мовчки, кожен думаючи про своє. Вони не переставали дивуватися схожості флори і фауни із земною. Щоправда, кілька разів удалині дорогу перебігали тварини, які не були схожі на відомі їм земні. Та й серед дерев, кущів і трав траплялися рослини з чорним, синім, білим листям і невідомими плодами. Птахів було мало. Не вистачало сил іти далі, тому вони робили короткі зупинки й, відпочивши, знову рушали. Завдяки вмонтованим в одяг регуляторам температури їм було комфортно — їх не докучала ані денна спека, ані нічна прохолода. На ніч вони ховалися в лісі, щоб багаття не було видно з дороги.

Починаючи від місця падіння рятувальної капсули, вони пройшли 60 кілометрів. З кожним днем сили їх покидали, зупинки на відпочинок ставали частішими й довшими. Ось і цього разу вони вже зібралися перепочити, як раптом Марта помітила вдалині на дорозі якісь підозрілі чорні пагорби.

— Дивіться, — прошепотіла вона, — там щось лежить на дорозі.

— Справді, а я й не помітила. Не можу розібрати, що воно таке, — мовила Ранет.

— Давайте підійдемо ближче, подивимось, — запропонувала Марта.

Міра розсміялася.

— Міро, ти чого? — здивувалася Марта. — Що я такого смішного сказала?

— Та так, нічого. Просто майже в усіх фільмах жахів герой бачить щось підозріле і, замість того щоб обійти стороною, іде подивитися. І от ми, будучи на чужій планеті, робимо те саме.

— Ой, годі тобі вигадувати! У нас є потужна зброя. Зараз дістану і підемо.

Наблизившись до невідомого об'єкта, Марта сплюнула і мовила:

— От халепа!

На дорозі лежало три безголові трупи, над якими вже встигли попрацювати дикі звірі.

— Ну, і що роблять у фільмах у таких випадках? — з посмішкою спитала Марта.

— Що роблять? Ноги в руки — і геть звідси. Або займаються мародерством. Я бачу, біля них лежать непогані мечі, кинджали, а в одного на поясі якийсь мішечок — можливо, з місцевими грошима.

— Міро, ти це серйозно? — здивовано глянула на подругу Марта.

— Так, я серйозно. Ми не в такому становищі, щоби перейматися моральним боком справи.

Вона нагнулася, взяла кинджал і перерізала мотузку, якою був прив'язаний мішечок. У ньому щось задзвеніло. Міра відкрила його і дістала круглі жовті предмети.

— Здається, це місцеві гроші.

На одній монеті був зображений чоловік у короні. Міра дістала ще дві й дала подругам роздивитися. Вона підійшла до інших трупів — у них теж виявилися мішечки з монетами. Там знайшлися гаманці з монетами різного номіналу. На найбільшій карбувався чоловік у короні, на меншій — жінка теж у короні, а на найменшій, завбільшки з ніготь великого пальця, — лицар на коні; на звороті монет був викарбуваний  невідомий герб, як і на інших.