2

Розпочинаю відлік.
За десять хвилин капсула завібрувала — вони увійшли в атмосферу.
І ось настала вирішальна мить. Відчувся сильний удар, скрегіт металу, від удару обладнання заіскрило, почувся запах диму. Раптом усе стихло.
Першою тишу порушила Марта:
— Ура-а-а! Ми живі! Ми сіли! — закричала вона, розстібаючи пасок безпеки.
До неї приєдналися Міра та Ранет.
— Не хочу вам заважати, але капсула вибухне за 55 хвилин. Унаслідок удару в реакторі почалися незворотні процеси. Рекомендую негайно покинути рятувальну капсулу, тільки мене не забудьте.
Подруги, почувши це, припинили радіти й закам'яніли на мить. Потім побігли збирати речі. Ранет і Міра побігли до схованки, залишеної батьком Ранет саме для такого випадку, Марта — до наборів продуктів. Ранет і Міра надягли рюкзаки, знайдені в схованці.
— Вікторіє, відкривай люк, і я тебе заберу, — Ранет підійшла, щоб узяти кристал.
— Візьми зліва спеціальний контейнер і помісти мене в нього.
У стіні біля панелі керування відчинилися маленькі дверцята. Ранет побачила невелику чорну коробку. Зробивши все, як було сказано, Ранет вискочила у відкритий люк і озирнулася. Їхня капсула впала серед високих пагорбів, укритих густим лісом, розкидавши уламки дерев навколо. Деякі з них димілися.
Вона побачила Марту й Міру:
— Так, а тепер бігом звідси, якнайшвидше! На півдні є якесь поселення.
І вони вирушили в далеку путь до поселення, яке, згідно з картою, містилося за сто кілометрів від місця падіння капсули. Ліс був густий — гілки дерев так і норовили видерти очі, чіплялися за одяг, за рюкзак. Більшість дерев були незнайомі, але траплялися й земні види: липи, клени, могутні дуби, поодинокі сосни, акації. І це дивувало Міру та її друзів. Як так? Такого не може бути, адже вони на іншій планеті — Надії, за багато світлових років від Землі. Цікаво, а як називають її місцеві жителі? І хто вони?
Раптом у голові наче щось клацнуло — і в пам’яті спливло: Істра. Задумавшись, вона спіткнулася об корінь і покотилася по землі, боляче вдаривши руку об стовбур дерева. До неї підбігли Ранет і Марта.
— Із тобою все гаразд? — мовила Марта, присідаючи навпочіпки біля неї.
Ранет простягла руку, щоб допомогти підвестися.
Раптом земля під ногами здригнулася — за спинами, на відстані п’яти кілометрів, спалахнуло. Ранет і Марта впали поруч із Мірою та накрили голови руками. Міра, опинившись при падінні на боці, бачила, як за високим пагорбом підіймається стовп диму й вогню, швидко збільшуючись у розмірах. Пролунав вибух, оглушивши її та друзів. Їх обдало гарячим повітрям, але не таким пекучим, щоб завдати шкоди. Їх від смерті врятував високий пагорб, який прийняв на себе основну силу удару. Біля них упало кілька невеликих каменів; від решти врятував тисячолітній дуб із товстим стовбуром, об корінь якого й спіткнулася Міра. Вони пролежали хвилин десять, боячись поворухнутися: переляк відібрав усі сили. У вухах дзвеніло.
Першою підвелася Марта, струсивши із себе землю й листя. Сказала щось, але через гул у вухах її ніхто не почув. Потім устала Міра, а за нею й Ранет. У голові шуміло. Ранет також вирішила щось сказати, але теж безрезультатно. Тоді вона зв’язалася з Мірою через чіп:
— Кінець нашій капсулі, — мовила вона. — Якби не пагорб, кінець був би й нам.
— Я думаю, нам треба якнайшвидше тікати звідси. Ми не знаємо, можливо, після вибуху капсули підвищився рівень радіації.
— І справді, хоча я чула, що на капсулах не встановлено атомних реакторів — там якийсь інший спосіб роботи. Тож радіаційного забруднення довкілля може й не бути. Але краще не ризикувати життям.
Вони махнули рукою Марті, щоб ішла за ними, і продовжили дорогу на захід.
Пройшовши десь зо два кілометри, вони заглибилися далі в ліс. Він порідшав: гілки вже не чіплялися, але крони тисячолітніх дубів переплелися, закривши сонце й небо, — через це внизу стояла напівтемрява. Навколо було безліч завалів із мертвих дерев, старих гілок, які заважали просуванню групи. Вони втомилися, ноги нили: давалася взнаки різниця в силі тяжіння. На планеті вона була більшою, ніж на кораблі.
Пройшовши ще з кілометр, вони натрапили на звірину стежку — і далі група рушила нею. Іти стало легше. І тут ліс раптово закінчився. Перед їхнім зором постала невелика галявина з озерцем, порослим по краях невисоким очеретом. Вони злякали оленя, який прийшов напитися води з озера.
— Я більше не можу йти, — мовила Марта.
— Справді, пора відпочити й перекусити. Я теж падаю з ніг, — мовила Міра. — І ще треба провести ревізію наших речей: що ми захопили з рятувальної капсули.
Вони зняли рюкзаки й сіли кружка. Першою відкрила свій рюкзак Марта. Там виявилася їжа. «Її повинно вистачити на дорогу, — подумала Ранет. — А що тоді, як закінчиться їжа? Ну, тоді й буду переживати».
— Оце все, що змогла донести, — мовила Марта.
— Головне, що ми живі. Давайте глянемо, що в моєму рюкзаку.
Там виявився лазерний пістолет і пара батарей до нього. Якщо стріляти короткими чергами, то його вистачить на сто пострілів. Міра запустила руку в рюкзак і дістала металеву ложку, потім миску, невеликий казанок літрів на три, запальничку, спальний мішок — він був тонкий, але завдяки особливому матеріалу добре зберігав тепло й не пропускав вологу: у ньому можна спати навіть у калюжі, компас, консерви, хліб у герметичній упаковці, мотузку, рибальські снасті. На самому дні знайшлася чорна коробочка. Міра відкрила її — на червоному оксамиті лежала рукоятка меча й аркуш паперу, списаний дрібним почерком. Міра взяла його й прочитала:
«Добрий день, правда? Якщо ви читаєте цей лист, день недобрий. Я зібрав деякі речі, які можуть бути для вас корисні. Головна цінність — рукоятка меча. Коли натиснути на червоний камінь, з'явиться лезо меча. Коли натиснути ще раз — лезо зникне. Цей меч і ще три були знайдені серед уламків інопланетного космічного корабля на Марсі разом з іншими артефактами, про які я розповідав. Хай вам щастить».
Міра взяла в руку рукоятку меча й натиснула на червоний дорогоцінний камінь. Із рукоятки вихопився сніп срібного рідкого металу, який застиг лезом тонкого меча. Натиснула ще раз — і лезо зникло в рукоятці.
— Класно! Як це так? — здивувалася Ранет.
Марта мовчала, відкривши від подиву рота.
— Так, тепер глянемо, що в мене в рюкзаку.
Там виявилися такі самі речі, як і в рюкзаку Міри, але вона знайшла ще медичні інструменти та ліки, три кинджали з надміцного металу. Один із них вона віддала Марті. Також знайшла розібраний на частини невеликий арбалет і надміцні наконечники для стріл. І аркуш паперу, списаний дрібним шрифтом:
«Привіт, донечко! Візьми собі цей арбалет. Він хоч і невеликий, але зроблений із надсучасних матеріалів. Дальність стрільби з нього — 300 метрів. Ти з такими штуками добре справляєшся. Стріли доведеться зробити самій: у рюкзаку знайдеш 500 наконечників із надміцної сталі. Прости мене, якщо зможеш. Я не знаю, що вам знадобиться, але я уклав вам рюкзаки, як міг. Удачі».
— Я думаю, нам треба відпочити. Ми достатньо відійшли від місця вибуху рятувальної капсули. Тут треба назбирати дров для багаття, — мовила Марта.
— Так. Далі йти в нас не вистачить сил. За кілометрів двадцять, якщо йти на захід, ми вийдемо на дорогу, яка приведе нас до невеликого поселення.
— І що далі? — запитала Марта.
— Не знаю. Доберемося до цього поселення, розвідаємо, хто там мешкає. Ми навіть не знаємо, які створіння тут живуть. Ми чомусь думаємо, що це люди. А можуть бути просто якісь гуманоїди.
— Не дай Боже! — скрикнула Марта, до неї дійшов смисл сказаного подругою. Така ймовірність була рівна смерті. Рівень розвитку в них низький, і прибульців вони просто вб'ють. Або ще чого доброго — будуть допитувати.
Набравши сухих гілок, яких у лісі було багато, вони сиділи мовчки, думаючи кожен про своє, дивлячись у полум'я.
Через годину почало швидко смеркати. І ліс почав оживати: з'явилися невідомі звуки, ревли, гарчали незнайомі звірі. Незабаром місцеве сонце зовсім сховалося за зелене море дерев. Міра дивилася, як вогняна куля помалу зникає за обрієм; у пам'яті спливла його місцева назва — Тіріон. Як тільки Тіріон зник, ліс загудів ще дужче. Єдиним джерелом світла було полум'я їхнього багаття. Про всяк випадок вони вирішили чергувати. Першою варту випало нести Мірі. Марта й Ранет залізли в спальні мішки.
На небо зійшов місяць. У лісі стало трохи видніше. Вона пригадала, що біля цієї планети обертаються два місяці, але поруч вони з'являються лише в певні дні.
І тут завили вовки. Саме вовки: Міра одного разу в зоопарку, проходячи повз вольєр із вовками, чула цей вий, що холодить душу. І ось вона почула його знову. Спочатку один, потім другий, до них приєдналися ще голоси. Судячи зі звуків, їх було не менше пів сотні. Від їхнього завивання прокинулися Ранет і Марта.
— Що це таке? — злякано мовила Марта.
— Вовки, — мовила Міра.
— Але це неможливо! Звідки їм тут узятися? — скрикнула Марта.
— Ну, земні дерева тут ростуть, то чому не може бути й звірів?
— А вони на нас не нападуть? — запитала Марта.
— Не знаю. Я чула, що вони бояться вогню. А багаття в нас є, запас дров також. Лягайте відпочивати, я побуду ще на варті й простежу, щоб вогнище не згасло.
Ранет і Марта зібралися вже лізти в спальні мішки, як раптом із кущів лісу просто на них вискочило щось чорне, здоровезне. Міра схопила лазер, що висів на поясі, і зробила влучний постріл. Невідома тварюка верескнула, перекинулася через голову й мертвою впала біля її ніг. Але за нею з риком вискочили ще чотири. Це було щось інше — у слабких відблисках багаття важко було розібрати. Міра вистрілила ще раз — і тварюка впала мов підкошена. Решта різко розвернулася й зникла в лісі.
Від переляку в Міри затрусилися руки, вона опустила зброю. Решта групи почувалася не краще.
Першою оговталася Ранет:
— Ну ти й дала! Що це було?
— Не знаю, — Міра зробила кілька кроків назад від туші вбитого звіра, але, зрозумівши, що він мертвий, зупинилася.
До неї підійшла Ранет. Вона дістала з кишені невеликий ліхтарик і спрямувала промінь на тушу.
— Міро, схоже, ти щойно завалила дикого кабана.
Міра підійшла ближче до туші тварини, уважно розглядаючи її:
— І справді, дикий кабан. Точніше, свиня.
У голові тварини виднівся отвір, пропалений лазерним променем.
— Отже, я права: тут є земні тварини.
Вони підійшли до іншого вбитого звіра. Ним виявився здоровезний сірий вовк.
— Міро, ти зірвала полювання вовків. Вони вигнали дику свиню просто на нас.
— Трясця, через цих тварюк витратила два постріли, які могли нам ще знадобитися.
— Хто ж знав? І невідомо, що могла зробити з розпачу з тобою налякана здоровенна свиня, адже ти стояла на її шляху. Я думаю, треба зняти шкуру з вовка, а зі свині нарізати м'яса й сала. Зекономимо харчі — вони в нас можуть швидко скінчитися.
Міра скривилася, уявивши процес знімання шкури. Помітивши це, Ранет мовила:
— А ще на лікаря хотіла вивчитися. Добре, я займуся вовком, а ви з Мартою — дикою свинею. Звикайте до вигляду крові. І дров у багаття підкиньте.
— Я думаю, треба розпалити ще два багаття з боку лісу. Дров достатньо, зайвими вони не будуть. Тут повно вовків, а як вони внюхають свіжу кров — нам такі гості непотрібні. І займися завтра, Ранет, своїм арбалетом. Лазерний пістолет — звісно, краще, але запас пострілів не безмежний.
— Ти права. А зараз, Марто, займися розведенням багать, а тоді допоможи Мірі з дикою свинею. Нам треба економити продукти.
Вони розійшлися й зайнялися кожен своєю справою. Закінчили роботу вже далеко за північ.