1

Настав ранок. Міра потягнулася й зрозуміла, що запізнюється на заняття. Вона вчора забула ввімкнути будильник.

— О Боже! Сьогодні ж у мене іспит із космоісторії!

Вона миттю зіскочила з ліжка, підбігла до шафи, швидко натягнула форму Місячної школи, де закінчувала своє навчання 18-річна Міра Йогович. Батьки Міри загинули 5 років тому під час аварії космічного корабля в поясі астероїдів. Мама працювала лікарем на кораблі, а батько був штурманом. Причини аварії так і не вдалося встановити. Мірі була виплачена страховка, яка дала їй змогу оплатити навчання, зняти кімнату на Місячній базі неподалік школи.
Міра була зростом 165 см, мала довге густе чорне волосся, була стрункою, вродливою дівчиною, хоча чомусь себе такою не вважала. Народилася вона на Землі, в Карпатах, на території Українського союзу. Потім батькам довелося летіти на Марс; на той час Мірі виповнилося 13 років. Але довго пожити їй там не довелося: трагедія назавжди змінила її життя. Вона мала б потрапити до дитячого будинку, оскільки родичів у неї не виявилося. Та завдяки другові сім’ї, адвокатові Томі Мору, їй вдалося домовитися з наглядовою радою про влаштування її до Місячної школи імені Генадія Шевченка, винахідника двигуна, який використовує енергію гравітаційних хвиль, що дало змогу людству освоїти низку планет Сонячної системи. До речі, Мірі він доводився рідним дідусем по материнській лінії. Мірі виповнилося 5 років, коли він загинув під час випробувань нового двигуна, що вибухнув з невідомих причин. Ходили чутки, що корпорація «Прогрес», на яку працював дід Міри, для економії коштів закупила не сертифіковані деталі для дослідного двигуна. Про те, що Г. Шевченко — дідусь Міри, у школі ніхто не знав.
Настав період випускних іспитів, на які й запізнювалася Міра. Одягнувши форму, Міра вискочила на вулицю, сіла в таксі й подалася до школи. На щастя, вона встигла. Дорогою до шкільного кабінету вона зустріла свою подругу Ольгу.
— Привіт, Олю! Ну, як тут справи? — промовила Міра, віддихавшись.
— Все нормально, ти встигла. До речі, згідно з жеребкуванням ти йдеш першою.
— Я пам’ятаю, тому й злякалася.
— Міра Йогович, прошу зайти до кабінету, — пролунав голос із динаміка над дверима кабінету.
— Ну, мені пора. Побажай мені удачі.
Міра відкрила двері й увійшла всередину. Вона підійшла до столу, за яким сидів біоробот-екзаменатор.
— Привіт, Міро. Ти готова розпочати іспит? Якщо так, тоді встав картку школяра, натисни кнопку біля монітора для вибору екзаменаційного питання. У тебе буде 20 хвилин на підготовку. Все зрозуміло?
— Так, я все зрозуміла.
— Тоді розпочнемо іспит.
Міра вставила картку й натиснула кнопку. Через пару секунд на екрані з’явилося запитання: «Коротка історія утворення Українського союзу».
— Так, Міро, братимеш час на підготовку чи відповіси зараз? — мовив робот.
— Розпочну без підготовки. Неофіційним початком вважають Революцію гідності, яка відбулася майже сто років тому на Майдані Незалежності. Потім відбулася гібридна, а потім і повномасштабна війна між Росією та Україною, яка закінчилася перемогою України. Напад Росії на Україну був засуджений великою кількістю країн світу. Було застосовано санкції до Росії, що призвело до занепаду її економіки. Спроби вимкнути інтернет і заборонити соціальні мережі, тотальний контроль. Збурило молоде покоління; воно не витримало й вирішило змінити стару злочинну владу. З подальшим розстрілом на Червоній площі колишніх керівників Російської Федерації, причетних до зубожіння народу й численних злочинів. Але наслідків їхнього правління не вдалося подолати. Внаслідок чого відбувся розпад Російської Федерації на велику кількість дрібних утворень. Частину колишньої Росії було приєднано до Китаю. А Україна, оговтавшись після війни, розпочала бурхливий розвиток. Було зроблено низку великих відкриттів у сфері космічної та енергетичної галузей, сфері медицини й нанотехнологій, що зробило Україну однією з найбагатших країн світу. У 2040 році було створено «Український союз», до якого на правах автономії приєдналися Польща, Молдова, Білорусь, Румунія, частина земель колишньої Росії, а також Фінляндія, Швеція, Естонія, Литва, Латвія. У 2041 р. було створено парламент, до якого увійшли представники вище перелічених країн, та прийнято конституцію Українського союзу.
А в 2050 році союзом було розпочато будівництво першої Місячної бази, на території якої й збудовано нашу школу. І вона є найбільшим поселенням на Місяці. Усе.
— Відповідь зараховую. Можна було б розповісти й більше, — мовив робот.
— Сказано було коротко розповісти, — промовила Міра.
— Добре. Ставлю 58 балів із 60 можливих. Забирай картку, йди готуйся до решти випускних іспитів.
Міра вийшла з кабінету історії. Її зустріла група однокласників, які почали розпитувати, як пройшов іспит. Було домовлено зустрітися ввечері й відсвяткувати перший іспит.
Міра повернулася додому, приготувала собі поїсти, бо, поспішаючи, не встигла зранку поснідати, а вже була перша година дня; шлунок стискався від голоду. Вона підійшла до харчового блоку, на сенсорному екрані набрала назву страв і натиснула кнопку, підтвердивши замовлення. На екрані з’явився напис: страви будуть готові через 30 хвилин. Міра підійшла до книжкової полиці, взяла книгу, яку нещодавно купила, але не встигла прочитати через підготовку до іспитів. Це була книга жанру фентезі «Володарка чорних ельфів», надрукована на особливому пластику. І вона вирішила трішки почитати, доки апарат готує їжу. І вона ніби опинилася у світі меча й магії, поряд із героями книги, рятуючи казковий світ від лап страшних некромантів та створених ними потвор. У реальний світ її повернув сигнал апарата, який повідомив про готовність їжі. Міра кинула книгу на диван і побігла набивати шлунок. З їжею вона впоралася швидко й, знову схопивши книгу, лягла на диван і поринула у світ фантазії.
Задзвонив будильник, повідомивши Міру про зустріч із друзями в кафе «Люсія». Поклавши книгу, Міра почала одягатися. Згідно з розпорядженням міністерства освіти Місяця, учні шкіл повинні носити тільки форму школи, перебуваючи на території місячних поселень. Кожна школа мала свою форму з номером класу на лівому рукаві та власним ідентифікаційним номером на правому. Учень не має права перебувати на території поселення без супроводу одного з батьків (учням до 8-го класу після 21:00, а з 9-го по 12-й клас — після 22:00). Порушників карали досить великим штрафом. Залежно від кількості перевищеного часу штраф міг коштувати половини середньої заробітної плати працівника на Місяці. Тож про сукню можна було мріяти лише після випускного.
Одягнувшись, Міра вийшла на вулицю й пішла пішки до кафе — було 5 хвилин ходу. Міра прийшла останньою.
— Ну, Міра, живеш найближче, а приходиш останньою, — промовив Джеймс, її однокласник.
— Та я зачиталася, недавно купила одну книгу. Ну от і запізнилася. А ви ще нічого не замовляли?
— Та ми також тільки що прийшли, — мовив Джеймс. Він натиснув кнопку виклику офіціанта. Через хвилину з’явився робот, прийняв замовлення.
— Ну, як всі здали іспит? — запитала Міра, запиваючи тістечко яблучним соком.
— Здали, все нормально. Так що можна відпочити до наступного — з хімії, — мовила Ольга. — До речі, ви чули новину?
— Яку новину?
— Сьогодні передали, що закінчено випробування міжзоряного дослідного корабля, — мовила Ольга. — Також повідомили, що скоро будуть набирати команду для польоту до сузір’я Риби до однієї зірок, де, за даними вчених, може бути придатна для життя планета. До речі, розробку двигуна розпочав учений, ім’ям якого названо нашу школу.
— Оце новина!
— Це ще не все. Буде відбір десяти випускників шкіл. Для цього потрібно подати письмову заявку й твір «Чому саме я повинен стати членом зоряної команди». Подробиці можна дізнатися у Глобальній мережі, ввівши код пролд67ро9. Отакі новини. — Ольга відпила марсіанського виноградного соку. — Я думаю подати заявку. Правда, для цього треба набрати на випускних іспитах мінімум 1000 балів.
— Це буде нелегко... Я теж надішлю заявку на відбір при успішній здачі всіх іспитів, — промовила однокласниця Моргана, повільно потягуючи безалкогольний коктейль через соломинку.
— Залишилося здати всього 9 іспитів.
— О! Поки ми тут базікали, а час минув. Хтось на годинник дивився? — мовив однокласник Сарж.
— Ого, вже без 20 хвилин десята вечора. Бігом! — подумавши, вигукнув: — Оце ми вляпалися. Лише Мірі йти недалеко, — мовила Ольга, вискакуючи з місця. За нею кинулася й решта однокласників Міри. Сама ж дівчина спокійно купила собі пляшку лимонаду та тістечко й неспішно пішла додому.
Увійшовши в квартиру, віднесла свою покупку на кухню, вирішивши, що з неї досить солодкого на ніч. Вона прийняла душ, вдягнула нічну сорочку й пішла спати до ранку. Завтра в неї вихідний.
«Ранок» у Міри настав о 12-й годині. Міра солодко потягнулася в ліжку, пішла до ванної кімнати; приведши себе в порядок, вона замовила собі міцної кави. Випивши каву з тістечками, вона перевірила повідомлення на автовідповідачі. Виявилося одне повідомлення від Ольги, де вона повідомляла, що вчора все обійшлося, ніхто не попався, а сама Оля летить на Землю з батьками на відпочинок до якихось озер.
Міра давно не була на Землі; політ на рідну планету був для неї занадто дорогий. Щомісячних виплат страховки вистачало лише на оплату школи, квартири та харчування. Правда, вона мала невеликий дохід від здачі будинку на Землі в оренду, але ці кошти вона клала на рахунок у Місячний банк на майбутнє. Виплати страховки мали припинитися, коли їй виповниться 21 рік.
Прослухавши повідомлення, Міра взяла книгу й знову поринула в світ пригод, роблячи перерви на прийом їжі та природні потреби.
Настав пізній вечір. Міра закінчила читати книгу. Вирішила подивитися новини. Диктор почав повідомляти про те, що сьогодні відбувся з’їзд об’єднаних країн Землі, на якому було затверджено рішення про підготовку експедиції до сузір’я Риби. Також про надання автономії жителям Марсу та Місяця. Відтепер вони самостійно будуть обирати собі владу на власний розсуд, формувати бюджет.
Дні минали швидко. Міра готувалася до іспитів. І настав останній день іспитів, який закінчився непогано: їй вдалося набрати максимальну кількість балів. Тепер вона може подати заявку на участь у польоті до планети «Надія» — цю назву було обрано на всесвітньому конкурсі. Завтра відбудеться випускна церемонія, і Міра розпочне новий етап свого життя. Їй було дуже сумно тому, що вона не могла розділити свою радість із рідними, найдорожчими людьми. Вона не могла навіть піти на могилу батьків — тіла їх так і не було знайдено.
Настав ранок наступного дня. Міра одягла парадну форму школи й вирушила отримувати довгоочікуваний атестат. Вона зайшла до класної кімнати, де вже зібралися її однокласники. Першою підійшла Оля.
— Ну, як настрій?
— Сама не знаю. З одного боку, радісно, що закінчила школу, а з іншого — доведеться попрощатися з веселим і безтурботним життям, — сумно мовила Міра.
— Так, ти права. Нескоро ми зможемо зустрітися, але це буде потім, а зараз потрібно виселитися, — мовила Ольга. — Ми сьогодні будемо святкувати ввечері випуск у нашому кафе. Ти не забула?
— Нарешті можна буде позбутися форми й гуляти до ранку, не боячись штрафів, — мовив Сарж.
— Учора вийшов новий указ нашого міністерства, згідно з яким особи, які не досягли 21 року, не мають права перебувати на території місячних поселень після опівночі без дозволу правоохоронних органів. Дозвіл можуть отримати працівники за підтвердженням з місця роботи або з відома одного з батьків.
— Оце так не пощастило... Треба зібратися раніше, — мовила Оля.
До кімнати зайшов куратор.
— Ну, готові? Якщо так, тоді шикуйтеся в актовий зал колоною по двоє.
Церемонія забрала небагато часу: після виступу керівництва, викликавши всіх по черзі, було вручено атестати завучем школи. Під час вручення атестату Мірі він попросив її зайти до його кабінету після церемонії вручення атестатів для серйозної розмови.
Дорогою до кабінету її зустріла Оля.
— Міро, ти куди так швидко?
— Та шеф викликав для серйозної розмови.
— Та який він тепер шеф? Отримавши атестат, ми тепер вільні! — прокричала Оля, пробігши коридором, піднявши руки.
— Тихіше! Ти ж не хочеш, щоб тебе охорона викинула, вільна ти моя.
— Та гаразд. Пішла я. До речі, збір у кафе «Люсія» буде о 18:00. Я пішла до зустрічі. — І Оля, розмахуючи руками, бурмотячи веселу пісеньку собі під ніс, сховалася за поворотом коридору.
Міра піднялася на другий поверх і зайшла в кабінет завідувача школи, серед учнів названого «шефом». Шеф був середніх літ, досить огрядний, невисокий, лисий, у великих окулярах; сидів розвалившись у своєму кріслі й про щось думав. Помітивши колишню ученицю, він випрямився в кріслі, підсунувся ближче до столу й запропонував сісти, показавши на табурет перед його столом; серед порушників дисципліни її називали «плахою».
— І так. Ось чого я тебе викликав: хоча ти вже й не наша учениця, але я хочу тобі допомогти, даючи пару порад. Як ти знаєш, наше керівництво придумало багато нових і не завжди розумних законів, указів та інструкцій. З деякими ти знайома. Так от, згідно з одним із них, сироти, які не досягли 21 року й не навчаються, не мають права проживати самостійно. Ловиш мою думку, Міро?
— І що буде зі мною? — схвильовано запитала дівчина.
— Днів через два тебе примусово відправлять до спеціального закладу, де будуть тримати, доки ти не вступиш до інституту. А якщо провалиш вступні іспити, то лишишся там, доки не виповниться 21 рік, паралельно тебе навчатимуть якоїсь виробничої професії, яку ти обов’язково повинна будеш закінчити, незважаючи на досягнення 21 року, і відпрацювати 5 років за направленням на одне з підприємств, що належать Місячним компаніям.
— І направлення, звісно, буде не на курорт, — із сумом у голосі промовила дівчина. — І що мені робити?
— Збирати речі й тікати на Марс. Там поки що все як було. За їхнім законом повноліття настає з вісімнадцяти років. Тут, на Місяці, ти можеш вступити до місцевої академії, жити в гуртожитку; здібності в тебе є. Але відтепер випускники Місячної академії будуть направлятися на роботу. А навчання в академії буде безкоштовне. Якщо тебе таке влаштовує — лишайся.
— Ні, місце роботи я хочу вибирати сама. А чому саме на Марс? — здивувалася Міра.
— Просто відтепер жителям Місяця та Марсу для перебування на Землі чи на територіях підпорядкованих їй колоній потрібно отримати візу. Вона дорога. Безкоштовно можуть надати при направленні на роботу за рахунок наймача. Тож можеш летіти тільки на Марс. Там також хороші навчальні заклади, вони не дорогі, а при хороших результатах навчання можуть перевести на безкоштовне навчання. Але тоді тебе чекатиме те саме, що й тут: потрібно буде відпрацювати п’ять років за направленням. На Марсі порівняно з рештою колоній там рай. Тож вирішуй, довго не роздумуй — час грає проти тебе.
— Дякую вам.
— Радий допомогти онучці знаменитого винахідника й вченого, ім’я якого носить наша школа. Думала, ми не знаємо?
— Я й не приховувала нічого, просто не люблю виділятися та й не хотіла, щоб про це знали мої однокласники. Тепер мені однаково.
— І куди будеш вступати?
— Ще не вирішила. Для початку подам заявку на політ до планети «Надія», а потім, як влаштується на новому місці, ознайомлюся з навчальними закладами. Взагалі-то хочу бути лікарем.
— Удачі тобі. Усе. Ти можеш іти. Прощавай. Може, колись і ти прославиш нашу школу.
— Буду старатися. Дякую вам за все.
Міра встала й пішла додому збирати речі та готуватися до випускного балу. Вона вирішила тікати вранці після випускного балу; їй не хотілося ризикувати — раптом знову якийсь указ вийде. А їй не хотілося провести своє життя на якійсь шахті, добуваючи руду згідно з нав’язаною їй професією новоствореного інтернату-училища, чи, закінчивши Місячну академію, опинитися там же, хоч і на вищій посаді. Треба однозначно тікати. Добре, хоч страхові виплати були з бюджету Марса. Потрібно буде зв’язатися з адвокатом сім’ї та перевізниками й переслати свої речі у сховище на Марсі, де знаходяться речі батьків; як знайду квартиру — тоді й заберу.
Вона набрала номер і викликала відповідну службу пересилок.
— Ну от, Міра, — мовила сама до себе дівчина, — влетіла ти в копійчину. Де я стільки речей назбирала! І покинути шкода. Потрібно замовити квиток на ранок. І можна йти прощатися з друзями — нескоро їх побачу. Вони хотіли до Місячної академії подавати документи, а тепер, мабуть, багато хто з них передумає.
Її роздуми перервав дзвінок: до неї прийшли вантажники за речами.
Настав вечір. Міра вдягла сукню й пішла на зустріч у кафе. Вона зайшла у кафе, де вже зібралася більша половина її однокласників. Першою її зустріла Оля.
— О! Міро, чого тебе шеф викликав?
— Ну... — дівчина задумалася, чи говорити правду, чи краще промовчати.
 — Відбулися зміни в законодавстві, і він вирішив попередити про те, що тепер навчання в Місячній академії буде безкоштовне.
— Це хороша новина! — Оля аж підскочила з радощів. — Друзі, ви чули новину? Скільки грошей зекономимо!
— А що тут хорошого? — мовив Аликс. — Уявляєте, скільки абітурієнтів буде на одне місце?
— Ну, туди завжди було не так легко вступити, — мовила Оля. — А потім ще й платити потрібно. Не кожен обдарований учень має гроші, а відтепер кожен має шанс.
— Так, ти права, Олю, — мовила Міра. — Але є один нюанс: після випуску будуть направляти не за нашим бажанням, а за направленнями на підприємства Місячних компаній. А як хороші посади вже зайняті близькими родичами чи друзями вищого керівництва, то перспективи не дуже радісні.
— А це вже погано, — із сумом зітхнула Оля. І решта враз посмутніла. — Хоча зате кожен не залишиться без роботи. А в кого є гроші, може вступити до інших навчальних закладів. Не всім бути академіками...
— А давайте краще веселитися, а всі проблеми залишимо на потім. Час іде, а на столах нічого немає. І музику веселеньку ввімкніть гучніше, — мовила Міра.