Епілог

Майя стояла на своєму балконі, тримаючи в руках останню чашку кави. Її мансарда більше не була схожа на схованку — вікна були розчинені навстіж, а повітря було наповнене звуками живого міста: сміхом, гудками машин і... далеким, ледь чутним виттям вовка з міського парку. Магія повернулася, але тепер вона не була таємницею. Вона стала частиною дихання світу.

​На її головному полотні пантера більше не була просто малюнком. Здавалося, якщо придивитися, можна побачити, як рухаються її груди в такт диханню.

​— Ти зробив це, Каю, — прошепотіла вона, торкаючись кінчиками пальців золотих очей на картині.

​Раптом на перила балкона м’яко скочило маленьке чорне кошеня. Воно було вугільно-чорним, без жодної плямки, а його очі світилися тим самим бурштиновим світлом, яке Майя ніколи не забуде. Кошеня не нявкало — воно просто сіло поруч і почало впевнено вмиватися, наче воно завжди тут жило.

​Майя посміхнулася. Вона знала: магія ніколи не зникає назовсім, вона просто змінює подобу.

​Вона взяла свій магічний пензель і підійшла до полиці, де стояли 20 попередніх книг її життя. Вона поставила поруч 21-шу — ту саму, яку ми щойно закінчили. На корінці книги золотом палало ім'я: КАЙ.

​Тепер її бібліотека була повною. Кожна книга була живою іскрою, що разом утворювали незгасне багаття. Перевертні, дракони, леопарди та механіки — усі вони тепер жили в пам'яті читачів, надійно захищені Ритмом, який Кай відновив ціною своєї тіні.

​Майя знову взялася за роботу. Але тепер вона малювала не для того, щоб врятувати пам'ять, а для того, щоб святкувати життя.

​— Історія закінчилася, — сказала вона кошеняті, яке зручно вмостилося на її плечі. — Але легенда тільки починається.

​КІНЕЦЬ