Розділ 12

Кая : 

Сонце повільно піднімалося над горами, розфарбовуючи хмари в золотаво-рожеві відтінки. Це був перший ранок, коли я прокинулася не від різкого звуку сурми, що скликала на ранкове шикування, а від тепла, яке виходило від величезного крила Абаддона. Дракон спав поруч, його дихання було спокійним і глибоким, без тіні того болю, що мучив його в підземеллях.

Я підвелася, відчуваючи, як вранішня прохолода торкається моєї шкіри. Ерік сидів на краю скелі, дивлячись униз на долину, де в ранковому тумані виднілися шпилі Академії. Він виглядав інакше — без свого важкого панцира, лише в простій сорочці, він здавався не суворим вершником, а просто юнаком, який нарешті знайшов свій шлях.

— Вони не пішли за нами, — тихо промовив він, не обертаючись. — Багато вершників залишилися, щоб допомогти драконам прийти до тями. Ліра взяла на себе управління. Кажуть, вона хоче перетворити Академію на місце, де люди й дракони справді вчитимуться бути партнерами.

Я підійшла і сіла поруч. Моє понівечене крило більше не здавалося мені клеймом сорому. Воно було частиною моєї історії, так само як і моя демонічна кров. Я зрозуміла, що справжня магія не в тому, щоб бути ідеальним, а в тому, щоб мати силу захистити тих, хто тобі дорогий.

— А що буде з нами? — запитала я, дивлячись на горизонт.

Ерік нарешті повернувся до мене, і я вперше побачила в його очах щиру, теплу посмішку.

— Ми будемо тими, хто охороняє цей мир. Поза стінами, поза правилами. Ти — Кая , дівчина, яка розбила ланцюги. А я… я просто той, хто завжди буде прикривати твою спину.

Абаддон розплющив свої великі бурштинові очі й видав короткий, схвальний звук. Він підвівся, розправляючи свої могутні чорні крила, запрошуючи нас у небо.

Ми піднялися в сідло. Тепер не було жезлів, не було наказів і не було страху. Тільки чисте повітря і нескінченна свобода. Я знала, що десь там, на платформі Booknet, ця історія стане легендою про те, як напівдемониця і гордий дракон змінили світ.

Ми злетіли назустріч сонцю. Попереду було ціле життя, сповнене нових магічних знань та пригод. І хоча це був останній розділ нашої боротьби, це був лише перший розділ нашого нового життя.

Ми летіли все далі від Академії, поки її шпилі не перетворилися на крихітні голки на горизонті. Повітря на цій висоті було прозорим і крижаним, воно вимивало з душі залишки страху та сумнівів. Я відчувала, як ритм серця Абаддона зливається з моїм — тепер це був не примусовий зв'язок, а добровільний союз двох вільних істот.

Ерік нахилився вперед, перекрикуючи гуркіт вітру:

— Подивись на закрут річки! Там є старе поселення вершників-відступників. Кажуть, вони живуть за законами рівності вже багато років. Якщо хтось і допоможе нам залікувати твої рани й дати притулок Абаддону, то тільки вони.

Я кивнула, відчуваючи, як втомленість нарешті починає брати своє. Моє зламане крило більше не боліло гостро, але воно нагадувало про ціну нашої свободи. Кожен рух Абаддона був сповнений сили, якої я ніколи не бачила в ньому раніше — сили, що походила зсередини, а не від команд директора.

«Ми майже вдома, Каю. В домі, який ми збудуємо самі», — його голос у моїй голові був тихим і теплим.

Я заплющила очі на мить, насолоджуючись відчуттям польоту. Ми більше не були інструментами в чужих руках. Ми не були частиною великого плану чи стратегії Ордену. Ми були просто вершником, дівчиною та драконом, які знайшли сили піти проти системи.

Коли Абаддон почав знижуватися до зеленої долини, я побачила перші дими від багать у селищі. Там нас не чекали прапори чи урочисті марші. Там чекала невідомість, але вона була тисячу разів кращою за золоту клітку, в якій ми жили раніше.

Ми торкнулися м’якої трави якраз у той момент, коли перші зірки почали з’являтися на небі. Я зістрибнула на землю, відчуваючи її твердість під ногами. Ерік став поруч, і ми разом подивилися на Абаддона, який розправив крила на всю ширину, закриваючи нас від нічного холоду. Це був фінал нашої втечі, але справжній початок нашого спільного життя.