Розділ 11

Ерік : 

Золотавий дракон Директорки був втіленням могутності — величезний, із лускою, що сяяла, наче розплавлене сонце. Але в його рухах була якась механічність. Він атакував не за власною волею, а як ідеально налагоджена машина. Я бачив, як Директорка стискає в руках короткий жезл, інкрустований чорним каменем — тим самим металом із підземелля, що висмоктував життя.

— Вона керує ним напряму! — крикнув я Каї. — Якщо виб’ємо жезл, золотавий прокинеться!

Кая кивнула. Її дихання було важким, темні знаки на руках пульсували від перенапруження, але вона не здавалася. Вона була автором цієї нової реальності, і я бачив, як її воля передається Абаддону. Чорний дракон не чекав моїх команд — він відчував мій намір і її силу одночасно.

Ми пішли на зближення. Директорка підняла жезл, і навколо неї почала згущуватися темна енергія, готова перетворитися на черговий розряд.

— Каю, зараз! — скомандував я, різко відхиляючи корпус вбік, щоб надати їй простір.

Замість того щоб вдарити вогнем, Кая зробила те, чого ніхто не очікував. Вона розправила своє понівечене плече, і я побачив, як магія чорним туманом сформувала примарне, величезне крило там, де раніше була лише порожнеча. Це було крило не дракона і не людини — це була чиста енергія її демонічної суті.

Вона здійняла руку, і потік чорного полум'я вдарив не в дракона, а точно в жезл Директорки. Пролунав звук, схожий на розбите скло. Чорний камінь розлетівся на тисячі уламків, і золотавий дракон раптом здригнувся, ніби прокинувшись від довгого, страшного сну.

Його очі змінили колір із тьмяно-жовтого на яскраво-бурштиновий. Він видав оглушливий крик і різко скинув Директорку зі свого сідла. Я побачив, як вона падає вниз, її синій плащ миготів у темряві, поки вона не зникла в хмарах пилу над подвір'ям Академії.

На мить у небі запала тиша. Десятки інших драконів, що раніше кружляли в нерішучості, тепер почали знижуватися. Вони не нападали. Вони просто приземлялися на вежі та стіни, дивлячись на нас.

Я відчув, як Кая обм’якла в моїх руках. Її примарне крило зникло, а очі заплющилися.

— Ми це зробили, — прошепотів я, міцно тримаючи її. — Ми вільні.

Абаддон повільно опустився на головну вежу. Навколо нас збиралися інші вершники — молоді хлопці та дівчата, які щойно побачили крах своєї системи. У їхніх очах був страх, але поруч із ним проростало щось, чого в Академії ніколи не вчили — справжня цікавість.

Я подивився на Каю. Її історія лише починалася. І хоча її крило було зламане, сьогодні вона навчила літати весь цей світ.

Абаддон стояв на верхівці Головної Вежі, важко дихаючи. Його пазурі глибоко врізалися в стародавній камінь, залишаючи по собі борозни. Я відчував, як вібрація від його низького задоволеного рику проходить крізь сідло прямо в моє тіло. Поруч приземлився золотавий дракон, який щойно скинув Директорку — він виглядав розгубленим, але вперше за багато років його погляд був живим.

Я обережно переклав Каю так, щоб вона могла спертися на шию Абаддона. Вона була неймовірно блідою, а її руки, вкриті залишками магічної кіптяви, дрібно тремтіли. Але коли вона розплющила очі, у них не було слабкості — лише спокійне усвідомлення виконаної справи.

— Дивись, — прошепотіла вона, вказуючи вниз, на подвір’я.

Там, де впала Директорка, збиралися люди. Але вони не піднімали зброю. Вершники просто стояли поруч зі своїми драконами, і я вперше бачив, як вони не тримають поводи натягнутими. Це була тиша після великої бурі.

— Каю ... — раптом промовив голос знизу. Це була Ліра. Вона вийшла з підземелля, закриваючи рану на руці, але її погляд був прикутий до нас. — Ти зробила те, що ми не наважувалися зробити поколіннями. Ти показала нам, що магія — це не кайдани.

Кая ледь помітно посміхнулася. Вона знала, що цей момент — лише початок великої подорожі, яку вона описувала у своїх задумах про магію та надприродне. Її внутрішня сила, попри всі фізичні та душевні випробування, виявилася незламною.

Я подивився на горизонт. Перші промені світанку почали розрізати темряву, забарвлюючи небо в багряні кольори. Ми були вільними, але тепер перед нами стояв новий виклик: навчити цей світ жити без наказів та залізних жезлів.

— Куди тепер? — запитав я, відчуваючи, як Абаддон уже готується розправити крила для польоту в новий день.

— Туди, де небо не має кордонів, — відповіла Кая, і ми злетіли, залишаючи стару Академію в минулому.