Розділ 7

Кая : 

Вітер свистів у моїх вухах, перетворюючись на несамовитий рев, коли Абаддон пірнув у саму гущавину лісу. Гілки дерев хльостали по лусці дракона, але він навіть не здригався. Я міцно вчепилася в його шию, відчуваючи, як під моїми долонями пульсує його гнів — гарячий, прадавній і такий зрозумілий мені зараз.

За моєю спиною Ерік намагався втримати рівновагу. Його дихання було уривчастим, а пальці впивалися в мої плечі. Я знала, що він ненавидить кожну секунду цього польоту, де не він керує звіром. Але зараз ми були одним цілим — дракон, розлючений вершник і напівдемониця зі зламаним крилом.

«Він там, Каю. За корінням старого дуба. Чекає», — голос Абаддона в моїй голові став чіткішим, ніж будь-коли.

Я різко нахилилася вперед, змушуючи дракона розвернутися. Темні знаки на моїх руках почали пекти, випромінюючи похмуре світло, яке розрізало нічний туман. Моє зламане крило під одягом нестерпно нило, ніби намагаючись розправитися від надлишку сили.

Мисливець стояв на невеликій галявині. Його постать здавалася частиною самої темряви. Він знову підняв свій арбалет, але цього разу я була готова.

— Еріку, зараз! — крикнула я, не озираючись.

Я відчула, як Ерік напружився, готуючи свій меч. Ми діяли без слів, пов’язані лише спільним ворогом. Абаддон випустив потік синього полум’я, випалюючи прохід у тумані. Я ж зосередила всю свою лють, відчуваючи, як демонічна кров закипає в жилах.

Мисливець вистрілив. Чорна стріла летіла прямо мені в серце, але я не злякалася. Я виставила руку вперед, і чорне полум'я, що вирвалося з моїх долонь, перехопило снаряд у повітрі, розплавляючи його на льоту.

— Ти не отримаєш його кров! — мій голос пролунав немов чужий, наповнений силою, якої я раніше боялася.

Ми приземлилися з таким гуркотом, що земля під нами тріснула. Я зістрибнула з Абаддона, відчуваючи, як земля здригається від кожного кроку дракона, який став за моєю спиною як живий щит. Ерік став поруч, виставивши меч.

Мисливець повільно опустив арбалет і зняв маску. Те, що я побачила під нею, змусило моє серце завмерти. Це було не обличчя монстра, а щось набагато страшніше — обличчя, яке я вже бачила в коридорах Академії.

— Думаєш, ти особлива, бо дракон чує твої думки? — прохрипів він, і його очі спалахнули тим самим жовтим вогнем. — Ти лише ключ, Каю. Ключ до неба, яке ми збираємося спалити.

Моє зламане крило знову сіпнулося. Я зрозуміла: цей бій тільки починається, і Мисливець — це лише тінь справжньої загрози, що нависла над нами.

Моє дихання збилося, коли я впізнала ці риси обличчя. Це був один із тих вершників, що стояли в задніх рядах на тренувальному майданчику. Людина, яку я вважала частиною Ордену, тепер стояла переді мною як той, хто вбиває драконів.

— Ти... ти один із них, — прошепотіла я, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині. — Чому? Ти ж мав захищати їх!

Мисливець лише посміхнувся, і ця посмішка була сповнена такої гіркоти, що мені стало важко дихати.

— Захищати? Ми всього лише раби, Каю. Ми — додатки до драконів, яких Академія використовує як інструменти. Але я знайшов спосіб забрати силу, яку вони нам не дають.

Він раптом зробив різкий рух рукою, і земля навколо нас почала здригатися. З-під коріння старого дуба вирвалися чорні тіні, схожі на мацаки, що намагалися схопити Абаддона за лапи. Дракон люто рикнув, випалюючи землю навколо себе синім полум'ям.

Ерік стояв праворуч від мене, його меч випромінював бліде світло Ордену.

— Каю, не слухай його! Він збожеволів! — крикнув він, роблячи випад вперед, щоб відсікти одну з тіней.

Я відчула, як моє зламане крило під тканиною сукні знову гаряче пульсує. Темні знаки на моїх руках почали світитися так яскраво, що я бачила кожну лінію своєї демонічної крові. У моїй голові знову пролунав голос Абаддона:

«Він не людина, Каю. Він — порожнеча. Не дай йому торкнутися нашого зв'язку».

Мисливець кинувся на нас, ігноруючи меч Еріка. Його ціллю була я. Він знав, що я — найслабша ланка через своє крило, але він не врахував одного: Абаддон більше не був просто драконом Ордену. Він був моїм захисником.

Я заплющила очі й простягнула руки вперед. Замість страху я відчула лють — ту саму, яку відчував Фенрір, мій вовк-фамільяр, у моїх інших історіях. Ця лють перетворилася на чорну стіну вогню, яка відкинула Мисливця назад, у саму глибину лісу.

— Це ще не кінець, напівкровка! — долинало з темряви. — Академія все одно дізнається, що ти зробила з Абаддоном!

Коли тиша знову опустилася на галявину, я впала на коліна. Ерік підбіг до мене, але не наважився торкнутися. Він просто дивився на мої руки, що все ще диміли чорним туманом.

— Ти бачив його обличчя? — запитала я, важко дихаючи.

— Так, — коротко відповів Ерік, і в його погляді вперше не було ненависті. Тільки розгубленість. — І якщо він правий, то ворог уже всередині Академії. Ми не можемо туди повернутися просто так.

Я подивилася на Абаддона. Він схилив свою велетенську голову до мене, і я зрозуміла: тепер ми троє — єдині, хто знає правду. Ми — зрадники в очах Ордену, але єдині захисники неба.