Розділ 4

Ерік : 

Мої кулаки стискалися так міцно, що шкіра на кісточках побіліла. Я стояв на краю майданчика, спостерігаючи, як Абаддон — мій дракон, моя гордість — стоїть стіною перед цією дівчиною. Кая. Напівдемониця зі зламаним крилом, яка за кілька днів зруйнувала все, у що я вірив.

Я пам’ятаю день нашого з Абаддоном зв’язку. Це було як спалах блискавки — чиста сила, покора, холодний розрахунок. Але зараз… зараз я відчував через наш ментальний зв'язок щось зовсім інше. Від дракона пашіло не просто захистом, а справжньою, майже людською ніжністю до неї. Це зводило мене з розуму.

— Каю, відійди від нього, — мій голос звучав хрипко. — Ти не розумієш, що коїш. Ти збиваєш його з пантелику своєю темною кров’ю.

Вона дивилася на мене своїми дивними очима, і в них не було страху. Лише втома і якась дивна впевненість.

— Він прийшов, бо я покликала, — відповіла вона.

Ці слова вдарили мене сильніше за будь-який таран. Покликала? Без поводів, без тренувань, без років навчання в Академії? Я бачив, як Абаддон низько заричав, коли я зробив крок вперед. Мій власний дракон погрожував мені!

«Абаддоне, до мене!» — наказав я подумки, вкладаючи в цей заклик усю свою волю вершника.

Дракон навіть не повернув голови. Він лише щільніше притиснув своє крило до плеча Каї, ніби намагаючись закрити її понівечене тіло від мого погляду. У моїй голові відлунював лише тихий гул, який означав одне: він мене більше не слухає.

Я глянув на її руки. Темні знаки полукровки пульсували під шкірою. Директорка каже, що її треба вивчити, помічниця Ліра каже, що за нею треба наглядати. Але я… я відчуваю, що вона — це ключ до всього хаосу, що коїться навколо. Хтось вбиває драконів, небо стає небезпечним, а мій звір раптом знаходить спільну мову з тією, хто навіть злетіти сама не може.

— Якщо те, що ти кажеш про Мисливця — правда, — процідив я крізь зуби, ігноруючи шепіт інших вершників за спиною, — то ти в ще більшій небезпеці, ніж думаєш. Бо якщо Орден дізнається, що ти керуєш Абаддоном думками… вони не просто посадять тебе у вежу. Вони знищать тебе, щоб повернути контроль над драконом.

Я розвернувся і пішов геть, відчуваючи на спині її погляд. Я ненавидів її за те, що вона вкрала мою частину неба. Але ще більше я боявся того, що Абаддон має рацію. Що ця дівчина зі зламаним крилом — єдине, що може врятувати нас від того, хто прийшов за нашими душами.

Я крокував довгими коридорами Академії, і звук моїх кроків здавався мені занадто гучним у цій зловісній тиші. Кожен зустрічний вершник відводив очі, але я чув їхній шепіт за спиною. Вони бачили мою ганьбу. Вони бачили, як мій дракон — гордість Ордену — схилився перед дівчиною, яку ми ще вчора вважали ніким.

Мої думки плуталися. Як вона це робить? Я витратив роки на тренування, на вивчення мови жестів і наказів, на те, щоб навчитися відчувати настрій Абаддона за найменшим рухом крила. А вона... вона просто покликала його думкою. Це суперечило всьому, чому нас вчили.

Я зупинився біля вікна, що виходило на внутрішній двір. Там, у світлі смолоскипів, я бачив Ліру, яка вже чекала на Каю. Помічниця директорки виглядала як ніколи зібраною. Вона знала свою справу — тепер Кая була під наглядом, який неможливо обійти. Але чи зможе Ліра втримати дракона, якщо той знову захоче прийти на поклик своєї «другої вершниці»?

«Мисливець», — прошепотів я сам до себе. Якщо Кая не збрехала, то в наших стінах або десь зовсім поруч ховається той, хто не боїться вбивати драконів. Це здавалося божевіллям. Дракони — найсильніші істоти у світі, їхня луска міцніша за сталь, а вогонь здатний спопелити армії. Хто може полювати на них? І головне — навіщо?

Я згадав темні знаки на руках Каї. Можливо, директорка має рацію, і вся ця ситуація — лише великий експеримент. Але я бачив погляд Абаддона. У ньому був захист, якого я ніколи не відчував по відношенню до себе. Це не був зв'язок «вершник — зброя». Це було щось значно глибше.

Я вирішив. Я не залишу це просто так. Якщо Кая справді пов'язана з Абаддоном через свою демонічну кров, я повинен дізнатися, на що ще вона здатна. Завтра почнуться навчання, і я буду там. Я буду стежити за кожним її подихом, за кожним рухом її зламаного крила.

Не тому, що я хочу їй допомогти. А тому, що я не дозволю нікому — навіть напівдемону — забрати в мене моє небо.

Раптом у моїй голові знову пролунав відгомін чужих відчуттів. Це не були слова, лише відчуття спокою та тепла, що йшли від дракона. Він уже засинав, відчуваючи, що Кая в безпеці. Я стиснув щелепи. Це був мій зв'язок, мій дракон... але тепер я почувався третім зайвим у власній історії.

— Побачимо, Каю, — кинув я у порожнечу коридору. — Побачимо, як ти заспіваєш, коли небо вимагатиме від тебе справжньої сили, а не просто криків про допомогу.