Розділ 3

Кая : 

Академія зустріла мене не лише холодними стінами, а й шепотом, який був гострішим за будь-який клинок. Коли я йшла за Лірою, помічницею директорки, до своєї нової кімнати, я відчувала на собі десятки зневажливих поглядів.

— Дивись, це та сама напівдемониця, — долинало з кутків.

— Як вона сміє торкатися дракона нашого ордену своїм брудним, зламаним крилом?

— Вона — прокляття. Кажуть, там, де з'являються напівкровки, небо починає плакати кров'ю.

Я стискала кулаки, намагаючись не зважати на ці слова. Моє скалічене крило боліло, ніби підтверджуючи їхню правоту — я була чужою в цьому світі ідеальних вершників. Ліра йшла попереду, не озираючись. Її кроки були чіткими й безжальними.

— Не слухай їх, Каю, — кинула вона через плече, — але й не розслабляйся. В Академії ненависть — це найкращий вчитель. Вона змусить тебе або стати сильнішою, або зламає остаточно.

Коли ми проходили повз головну залу, я побачила групу старших вершників. Вони не просто шепотілися — вони сперечалися. На їхніх обличчях був справжній страх, який вони намагалися приховати за гнівом.

— Ще один... — почув я уривок фрази. — Сьогодні вранці знайшли срібного дракона біля південних скель. Хто б це не робив, він знає, куди бити.

Я зупинилася. Хтось вбивав драконів? У світі, де ці величні істоти вважалися недоторканними богами неба, це здавалося неможливим.

Ліра теж зупинилася і різко обернулася до мене. Її очі звузилися, а рука мимохіть лягла на ефес короткого меча.

— В Академії з'явився мисливець, — тихо сказала вона. — Хтось винищує кращих драконів ордену. І оскільки ти з'явилася саме зараз, Каю, більшість вершників уже вирішили, хто в цьому винен.

Вона не сказала прямо, що це я, але я зрозуміла все без слів. Для них напівдемониця зі зламаним крилом була ідеальним цапом-відбувайлом.

Тієї ночі я не могла заснути. Через вікно вежі я бачила, як Абаддон неспокійно кружляє в небі над Академією. Він відчував небезпеку. Я відчувала її теж — у самій моїй крові прокидалося щось темне й прадавнє, щось, що змушувало моє зламане крило здригатися від кожного дивного звуку за дверима.

Мисливець був близько, і якщо я не доведу свою невинність, першою жертвою його гніву або гніву ордену стану саме я.

Я обережно вислизнула з вежі, оминаючи пости варти. Моє зламане крило неприємно тягнуло донизу, але я мусила знайти бодай якийсь доказ своєї невинності. Я прямувала до печер, де дракони зазвичай відпочивали, сподіваючись знайти сліди того самого Мисливця.

Раптом повітря стало крижаним. Я  застигла, відчуваючи чужу, хижу присутність. З темряви виступила висока постать у важкому плащі, обвішаному трофеями — лускою вбитих драконів. Це був Мисливець. Його очі за маскою світилися неприродним жовтим світлом.

— Напівдемониця... — прохрипів він, виймаючи дивний ніж, що випромінював чорну енергію. — Твоя кров стане ідеальним завершенням моєї колекції.

Він кинувся вперед з неймовірною швидкістю. Я  спробувала відбити удар, але Мисливець був занадто сильним. Він притис її до скелі, і холод сталі торкнувся її шиї. У цей момент розпачу вона подумки закричала, звернувшись не до богів, а до тієї єдиної істоти, з якою відчувала невидимий зв’язок.

«Абаддоне, допоможи! Будь ласка, він вб’є мене!» — ця думка пронеслася в моїй  голові так чітко, ніби вона вимовила її вголос.

Я  ще не знала, що дракон не просто чує мій голос, він чує мою  душу.

Тієї ж миті небо над ними розірвав шалений рев. Чорна блискавка впала з хмар — це був Абаддон. Він не чекав команди Еріка, він просто відповів на мій поклик . Дракон приземлився з такою силою, що земля здригнулася, а Мисливця відкинуло на кілька метрів.

Абаддон закрив мене  своїм могутнім тілом, випускаючи з ніздрів потік розпеченого диму. Він низько заричав, і я відчула в своїй голові відлуння його гніву. Дракон не просто прилетів — він показав, що тепер кожен її страх — це його страх, а кожна думка — його наказ.

Мисливець, зрозумівши, що проти розлюченого чорного гіганта у нього немає шансів, кинув димову завісу і зник у темряві лісу.

Я  важко дихала, притулившись до гарячої луски Абаддона. Тепер вона знала: вони пов'язані набагато міцніше, ніж звичайні вершники. Він чує її думки, він береже її зламане крило. Але вона також розуміла, що тепер Орден і Директорка поставлять їй ще більше запитань, адже дракон, що діє без наїзника — це найбільший страх Академії.

Я притислася щокою до гарячої, шорсткої луски Абаддона, і мої пальці все ще тремтіли. Мисливець зник, лишивши по собі лише запах сірки та крижаний страх, який ніяк не відпускав моє серце. Моє понівечене крило пульсувало болем, але цей біль був нічим порівняно з тим неймовірним відкриттям, яке щойно сталося.

«Ти жива», — цей голос не пролунав у повітрі. Він прокотився всередині моєї черепної коробки, важкий і глибокий, наче гуркіт каміння в горах.

Я різко відсторонилася і подивилася в величезне, бурштинове око дракона. Абаддон не ворушив щелепами, але я відчувала його турботу. Це не був просто інстинкт тварини. Він чув мене. Він почув мій німий крик про допомогу, коли я була на межі смерті під ножем Мисливця.

— Ти... ти розумієш мене? — прошепотіла я, боячись власного голосу.

Замість відповіді Абаддон видихнув хмарку теплої пари мені в обличчя. В моїй голові спалахнула картинка: небо, розчерк блискавки і відчуття нестримної люті на того, хто посмів мене торкнутися. Це було дивно й лякаюче — ділити свій розум із такою могутньою істотою.

Раптом почулися крики. З боку Академії до печер бігли вершники, і попереду всіх, звісно, був Ерік. Його обличчя в світлі смолоскипів здавалося білим від гніву.

— Каю! Що ти накоїла?! — закричав він, зупинившись за кілька кроків. — Абаддон зірвався з ланцюгів у стійлі, він ледь не розніс південну стіну! Ти знову прикликала його своєю демонічною магією?

Я хотіла виправдатися, розповісти про Мисливця, про ніж із чорною енергією, але слова застрягли в горлі. Як я могла пояснити їм те, чого сама не розуміла? Що я — напівкровка зі зламаним крилом — маю зв'язок із їхнім найкращим драконом, про який вони, «чистокровні» вершники, могли тільки мріяти?