Розділ 2

Кая : 

Повітря на висоті було настільки холодним, що кожен вдих обпікав легені. Я міцно вчепилася в чорну луску, намагаючись не дивитися вниз. Моє понівечене крило болісно смикалося від кожного пориву вітру, нагадуючи мені про те, що я тут — лише гість.

— Ти не маєш права тут бути! — прокричав мені у потилицю хлопець, що сидів позаду. — Абаддон — бойовий дракон Ордену, а не іграшка для виродків!

Він намагався перехопити поводи, але дракон лише люто рикнув, і крилатий гігант нахилився так різко, що мій «напарник» ледь не вилетів із сідла. Я відчула лють Абаддона через дотик до його шкіри — він не хотів слухати свого колишнього господаря. Тепер він слухав лише мою демонічну кров.

— Він сам обрав мене! — відгукнулася я, обернувшись. — Я не просила про це, але він не відпускає!

Хлопець, чиє ім'я я дізналася пізніше — Ерік — примружив очі. У його погляді була суміш огиди та страху.

— Ти полукровка. Твоє існування — це образа для неба. Як тільки ми приземлимося в цитаделі, тебе кинуть у підземелля, а твоїх батьків…

— Замовкни! — вигукнула я. Мої темні знаки на руках спалахнули яскравіше.

Раптом Абаддон різко пірнув униз, крізь густу пелену хмар. Перед нами відкрилася панорама гірського хребта, де на вершині найвищої скелі височіла похмура Цитадель Вершників. Це було місце, де карали таких, як я.

Ерік раптом затих. Я відчула, як він напружився.

— Тримайся міцніше, — несподівано тихо сказав він. — Якщо ти впадеш зараз, Абаддон збожеволіє і рознесе фортецю. Я не дозволю тобі померти лише тому, що мені потрібен мій дракон цілим.

Я зрозуміла, що ми пов'язані. Він ненавидить мене, але він не може керувати драконом без мене, а я не можу вижити в цьому небі без його знань вершника.

Коли лапи Абаддона торкнулися кам'яного майданчика цитаделі, навколо нас уже стояли десятки озброєних вершників. Вони чекали на чудовисько, але побачили на його спині дівчину зі зламаним крилом і полум'ям у демонічних очах.

Пригода тільки починалася, і вона обіцяла бути кривавою.

Коли лапи Абаддона з гуркотом опустилися на бруківку, Цитадель затихла. Десятки вершників стояли колом, їхні обличчя були кам’яними, а руки міцно стискали списи.

Натовп вершників розступився, і на майданчик вийшла вона. Директорка крокувала так впевнено, що навіть камінь під її ногами, здавалося, ставав холоднішим. Її срібне волосся було зібране у тугу косу, а очі кольору застиглої сталі не виражали нічого, крім зневаги.

— Досить цього галасу, — її голос був тихим, але він розрізав повітря краще за будь-який меч. — Еріку, ти розчарував мене. Дозволити своєму дракону притягнути сюди це сміття?

Ерік схилив голову, зціпивши зуби від приниження.

— Пані Директорко, Абаддон… він некерований. Він сам її привіз.

Директорка мовчки дивилася на Каю, і тиша на майдані стала майже відчутною. Вона підняла руку, зупиняючи варту, яка вже була готова схопити дівчину.

— Відпустіть її, — коротко наказала вона. Її голос не був злим, але в ньому відчувалася незламна влада. — Абаддон не помиляється. Якщо він привів її сюди й ділить сідло з Еріком, значить, на це є воля, якої ми поки не розуміємо.

Вона підійшла ближче до Каї. Директорка помітила понівечене крило дівчини, і в її погляді на мить промайнуло щось схоже на професійний інтерес, а не на ненависть.

— Ти напівкровка, Каю. В стінах цієї Академії таких ніколи не було, — спокійно промовила жінка. — Ти не будеш у в'язниці, але ти й не будеш вільною. Ти залишишся тут як «особлива учениця». Ти будеш вчитися керувати своєю силою, щоб не занапастити дракона.

Директорка обернулася до своєї правої руки — молодої, але дуже серйозної жінки у синьому плащі, яка стояла поруч.

— Ліро, — звернулася вона до помічниці. — Відтепер ти відповідаєш за неї. Ти будеш її тінню. Кожен її крок, кожне використання демонічної сили, кожен контакт з Абаддоном — ти повинна знати про все. Якщо вона спробує втекти або якщо її темна кров візьме гору — відповідатимеш головою.

Ліра коротко кивнула, вивчаючи Каю холодним, професійним поглядом. Вона була помічницею, яка ніколи не порушувала наказів.

Ерік стояв осторонь, ошелешений таким рішенням.

— Але пані директорко! Вона ж… вона зі зламаним крилом! Як вона може бути вершницею?

— Саме це ми й з'ясуємо, Еріку, — відрізала директорка. — А поки що — відведи її до східної вежі. Ліро, супроводжуй їх. Почнемо навчання завтра. Небо не чекає на тих, хто сумнівається.

Кая відчула полегшення, але воно було гірким. Вона залишилася в Академії, проте тепер за кожним її подихом стежитиме помічниця директорки, а поруч завжди буде розлючений Ерік, який вважає, що вона вкрала частину його життя.