Я не сама

Вона ледве розплющила очі, відчуваючи дивний присмак у роті та неприємний біль по всьому тілі. Ще й досі не усвідомлюючи, де вона знаходиться, перевела погляд на замкнені шторами вікна. «Ну принаймні, я в своїй квартирі», ̶  подумала вона. Ті самі оливкові штори з гаражного розпродажу якоїсь місіс Ебстер, які придбала і подарувала їй мама, щоб створити, за її словами, затишну атмосферу в цій дешевій однокімнатній квартирці. Глянувши в інший бік на столик, побачила свої фото. На першому вона разом з мамою на випуску з коледжу, поряд було фото з найкращою подругою з коледжу, далі фото з… Тут вона заплющила очі, намагаючись відволіктися від спогадів та ностальгії за тим, чого вже ніколи не повернеш. «Потрібно привести себе до ладу та спробувати згадати хоч щось з вчорашньої ночі». З цими думками вона подалася до ванної, хоча ноги її і не дуже слухалися.

Погляд на своє відображення в дзеркалі змушував її почуватися не в безпеці, ніби вона не сама. В цей момент вона відчула, як по її тілу пронісся холодок, змушуючи серце битися все швидше, страх і хвилювання почали переповнювати з середини. Раптом, хтось постукав у двері. В неї з’явилися сумніви, чи варто взагалі відчиняти, адже провал в пам’яті дуже її лякає. Раптом вона зробила щось дуже погане й тепер її розшукує поліція або навіть гірше ˗ якась мафія. Незнання, що з нею відбувалося останні вісім годин, де вона провела ніч, з ким, що робила, і найголовніше ˗ чи нічого не накоїла, лякало все дужче.

Стукіт в двері продовжувався і ставав дедалі гучнішим, більш настирним, злішим. Вона поклала тремтячу руку на дверну ручку, ще й досі вагаючись, чи відчиняти. Але зібравши всю свою сміливість, вона це зробила.

⁕⁕⁕

˗ Лея! ˗ Мати кинулася до доньки з обіймами. ˗ Дякувати Богу, що з тобою все добре. Я так хвилювалася.

Від маминих обіймів їй стало спокійніше, серце припинило так шалено битися, дихання прийшло до норми. Для Леї ця людина найдорожча в світі, лише з нею вона завжди почувалася в безпеці, коли була маленькою. Зараз нічого не змінилося, хоча вона вже давно не беззахисна, маленька донечка. Мати ніжно пестила її обличчя, вдивляючись їй в очі, ніби хотіла знайти там відповіді на невідомі Леї питання.

˗ Мамо, що ти тут робиш так рано? ˗ Лея намагалася приховати свій тремтячий голос.

˗ Ти не відповідала на телефонні дзвінки й повідомлення ще з учора, ˗ мати поспішно ввійшла до квартири, розглядаючись, ніби очікувала когось там побачити, ˗ я хвилювалася. Вона пройшла на кухню й завмерла. Лея це помітила і серце знову почало шалено битися. «Що там? Що мама там побачила? Невже щось настільки страшне, що змусило її завмерти?». Ці думки супроводжували її до самої кухні.

˗ Ти почала знову вживати? ˗ В погляді мами було одночасно розчарування й жалість. Лея ніби не розуміла маминих слів, дивлячись на пусті пляшки від рому, віскі й горілки, розкидані по всій кухні. Ніби тут була шалена вечірка, яку стерли з її пам’яті.

˗ Я…не… ˗ Вона переводила збентежений погляд з мами на безлад по всій кухні. ˗ Мамо…це…я не розумію нічого…

˗ Ти нічого не пам’ятаєш? ˗ Мати присіла на диван, тримаючись за серце. Лея кинулася до неї, забувши про все, що було до цієї хвилини.

˗ Мамо! Що з тобою? Знову серце?

˗ А чого ти очікувала? ˗ Тон в голосі мами змінився, став агресивнішим, що спантеличило Лею ще більше. ˗ Ти обіцяла, що це не повториться більше ніколи, ˗ по маминій щоці скотилася ледь помітна сльоза, ˗ я не переживу цього знову, моє серце не витримає…

Мама тихесенько заплакала, прикривши очі долонями. Лея мовчки дивилася на неї. Її переповнювали почуття: злість, відчайдушність, жалість до єдиної людини в світі, яка завжди її підтримує. Вона вагалася  ̶  розповісти матері про те, що вона нічогісінько не пам’ятає, чи просто попросити  її піти, доки вона сама не розбереться, що тут вчора відбувалося. Обидва варіанти були провальними й засмутять маму ще більше, але іншого вибору немає.

˗ Я попрошу тебе піти, ˗ Лея зігнула голову донизу, навіть не глянувши мамі в очі, продовжуючи сидіти перед нею на колінах, ˗ зараз.

Мама припинила плакати і зі здивуванням подивилася на доньку. Та навіть не глянула їй в очі. Може б хоч там вона розгледіла, прочитала, що зараз відбувається з її дівчинкою. Так само мовчки, мама пішла.

⁕⁕⁕

˗ Так, варто почати з дрібниць.

З цими словами вголос, вона витерла спітнілі руки об свої спортивки й почала розглядати квартиру. Вона знала кожен куточок, кожну щілинку тут. Відразу ж її погляд зупинився на кошику з білизною, він був абсолютно порожній!

«Але ж це неможливо! Вчора там була купа брудного одягу. Я мала все випрати тільки сьогодні… Як? Як це можливо?!». Лея почала оглядати шафу, балкон, кухню, в пошуках ще якихось змін. Нічого не помітивши, в її голові відразу з’явилася думка про телефон. Точно! Телефон все має пам’ятати. Він, як і завжди, стояв на нічному столику біля ліжка, ніби цілу ніч був тут. Розблокувавши, Лея не побачила жодного повідомлення чи пропущеного дзвінка. І це дивно, адже мама говорила, що не раз писала й телефонувала. Ніби хтось почистив її телефон навмисно, аби вона про щось не дізналася.

Вона зайшла в календар. І її дихання ніби зупинилося: на 22:00 стояла нотатка «Не довіряй тій, яку бачиш в дзеркалі». Телефон випав з рук, в очах потемніло. «Що в біса відбувається? Хто залишив цю нотатку? Ніхто ж не має доступу до мого телефону, ніхто не знає пароль…». Лея почала нервово ходити по квартирі, не усвідомлюючи, що це означає, як це вона не може довіряти самій собі?..