Розділ 17 . Викрадення Долі та Останній Шрифт

Автор Забуття стояв нерухомо, впевнений у своїй логіці. Він вважав, що вибір без вибору — це найкращий фінал. Але він не врахував одного: я не просто персонаж, якого він створив. Я — читачка, яка знає всі його слабкості, всі затерті метафори та сюжетні діри.

​— Кайдане, зараз! — крикнула я, кидаючись вперед.

​Альфа зреагував швидше за думку. Його вовчий стрибок був націлений не на Автора, а на масивну друкарську машинку, що лежала на землі. Оріон миттєво створив навколо нас дзеркальний щит, відбиваючи сіру магію Забуття, яка намагалася нас зупинити.

​— Ви зухвалі, — голос Автора став холодним, як сталь. — Ви намагаєтеся вкрасти інструмент творення? Це все одно що намагатися втримати сонце голими руками!

​Але я вже була біля машинки. Мої пальці торкнулися холодних клавіш. Надя і Міла стали поруч, поклавши свої руки на мої плечі. Наша спільна енергія — енергія двох сестер і магічної Кіцуне — влилася в старий механізм.

​— Я не краду твій інструмент, — я подивилася Автору прямо в очі. — Я просто виправляю твої помилки. Ти забув, що історія належить не тому, хто її пише, а тому, хто в неї вірить!

​Я почала друкувати. Клавіші клацали, наче постріли. Кожна літера вилітала з машинки золотою іскрою і вкарбовувалася в саме повітря:

​«РОЗДІЛ 17: МІСТ МІЖ СВІТАМИ. МАГІЯ НЕ ПОТРЕБУЄ ЖЕРТВ, ЯКЩО ВОНА ЖИВИТЬСЯ ЛЮБОВ’Ю. ВІДНИНІ ДІМ АННИ ТА НАДІ ПРИЙМАЄ ЦЕЙ СВІТ ЯК СВОЄ ВІДОБРАЖЕННЯ...»

​— Зупинись! — Автор змахнув рукою, і простір навколо нас почав розсипатися на літери та розділові знаки. — Ти зруйнуєш обидва світи!

​— Ні, — Оріон підняв свою рапіру, і її лезо з’єдналося з золотими рядками, які я писала. — Вона будує щось нове. Вона створює Третій Шлях.

​Кайдан стояв перед нами, відбиваючи атаки тіней, які Автор намагався нацькувати на нас. Його меч синім полум’ям розсікав саму темряву Забуття.

— Друкуй, Анно! Ми тримаємо небо!

​Я відчула, як Перо Пам’яті в моїй руці почало танути, перетворюючись на рідке золото, яке заповнювало стрічку друкарської машинки. Надя заплющила очі й почала шепотіти:

— Мамо, відчуй нас... ми не зникли. Ми просто стали частиною великої казки.

​Раптом з машинки вирвався велетенський промінь світла. Він пробив дах замку і спрямувався прямо в дзеркало, де ми бачили нашу маму. Світло торкнулося її рук, і вона... вона посміхнулася. Вона не забула. Вона відчула наше тепло.

​— Що ти робиш?! — Автор закрив обличчя руками від яскравості.

​— Я пишу фінал, де ми — не батарейки, а співавтори! — я вдарила по клавіші «Enter» з такою силою, що машинка вибухнула мільйонами кольорових іскор.

​Простір навколо нас почав змінюватися. Гірське Лігво більше не було відрізане від світу. Воно почало переплітатися з нашими спогадами. У коридорах замку з’явилися полиці з нашими улюбленими книгами з дому, на стінах — фотографії нашої сім’ї, а в повітрі запах запашного чаю змішався з ароматом хвої та магії.

​Автор Забуття почав блякнути. Він ставав прозорим, наче старий чорнильний напис під дощем.

— Ти зробила неможливе, — прошепотів він, зникаючи. — Ти змусила казку стати реальністю, а реальність — повірити в магію. Будь обережна, Анно. У Розділі 18 тобі доведеться зустрітися з тими, хто захоче вкрасти цей новий світ.

​Ми стояли посеред зали. Машинка зникла, але золоті літери все ще висіли в повітрі, повільно розчиняючись у стінах замку.

​— Ми перемогли його? — Надя подивилася на мене.

​— Ми переписали його, — я втомлено опустилася на руки Кайдана та Оріона.

​Але радість була миттєвою. З глибоких підземель замку, куди ніхто не заходив століттями, донісся звук, від якого кров застигла в жилах. Це був не шепіт і не скрегіт. Це був звук годинника, що почав свій відлік.

​— Що це? — Міла притисла вушка.

​— Це годинник реальності, — Оріон подивився вниз. — Анно, твій план спрацював, але тепер наші світи зближуються занадто швидко. Якщо ми не стабілізуємо цей зв’язок у Розділі 18, вони зіткнуться і розіб’ються, як два дзеркала.