Розділ 15 . Весілля у пастці та Ритм Серця

​Замок Гірського Лігва опинився під непроглядним куполом Забуття. Зовні не було ні зірок, ні місяців — лише густа, масляниста темрява, що повільно стискала стіни. Але всередині... всередині панував справжній бунт життя.

​— Якщо Забуття хоче стерти нас, ми залишимо такий слід, який не виведе жодна магія! — вигукнув Кайдан, віддаючи наказ готувати святкову залу.

​Вовки приносили цілі оберемки білих квітів, що світилися в сутінках, а змії Оріона плели магічні гірлянди, які співали тиху мелодію при кожному подиху вітру. Це було божевілля — готуватися до весілля, коли світ навколо зникає, але саме це божевілля давало нам сили.

​Я стояла перед дзеркалом у своїй вежі. На мені була сукня, яку магія Оріона виткала з місячного сяйва та моїх власних спогадів про дім. Вона переливалася від сріблястого до глибокого синього.

​— Ти така гарна, Аню, — прошепотіла Надя, допомагаючи мені застебнути кулон Смарагдового Серця. — Але купол... він стає ближче. Я чую, як він скрегоче об каміння.

​Міла, чиє руде волосся тепер постійно іскрило помаранчевим, підійшла до вікна і притиснула долоню до холодного скла.

— Він не просто скрегоче, Надю. Він з’їдає звуки. Якщо він поглине весь шум замку, ми затихнемо назавжди.

​— Тоді ми зробимо так, щоб нас почули в іншому всесвіті! — я обернулася до дівчат. — Пам’ятаєте, як ми вдома вмикали музику на повну і танцювали, коли нам було сумно?

​Надя засміялася, і в її очах спалахнула ідея.

— Музика пам’яті! Міло, ти зможеш перетворити свій вогонь на звук?

​Міла заплющила очі, і навколо неї почали з’являтися маленькі вогняні лисички, які замість гавкання видавали чисті, дзвінкі ноти.

— Я спробую! Нам потрібен ритм!

​Тим часом у головній залі Кайдан та Оріон чекали на мене біля вівтаря, що був зроблений з переплетених гілок дуба та срібних лоз. Коли я увійшла, тиша в залі була такою напруженою, що здавалося, повітря зараз трісне.

​Кайдан взяв мою ліву руку, Оріон — праву.

— Перед обличчям порожнечі, — почав Кайдан, і його голос розкотився залою, — я обіцяю бути твоїм щитом.

​— Перед обличчям вічності, — підхопив Оріон, — я обіцяю бути твоїм світлом.

​Я подивилася на них і вже хотіла вимовити свою клятву, як раптом купол Забуття здригнувся і почав просочуватися крізь стелю сірими краплями. Звуки бенкету почали згасати, наче хтось вимикав звук у телевізорі.

​— Зараз! — крикнула Надя.

​Вона вихопила з-за пояса маленьку сопілку, яку колись подарував їй тато. Міла підхопила ритм, б’ючи в долоні, і кожна її іскра перетворювалася на потужний удар барабана. Це була не просто музика — це був гуркіт наших сердець, спогади про літо, про сміх, про перший сніг і про нашу любов.

​«МИНУЛЕ, ТЕПЕРІШНЄ, МАЙБУТНЄ!» — почали скандувати вовки та змії, підхоплюючи ритм.

​Музика стала такою гучною, що скло у вікнах завібрувало. Золоте Перо в моїй руці вибухнуло сяйвом, з’єднавшись із вогнем Міли та мелодією Наді.

​— Я обіцяю, — вигукнула я, дивлячись на Кайдана та Оріона, — що ми ніколи не станемо тишею! Наша історія буде звучати вічно!

​У цей момент хвиля звуку та світла вдарила в купол Забуття. Чорна завіса не витримала такого натиску життя і розлетілася на мільярди дрібних скалок, які, падаючи на землю, перетворювалися на зірки.

​Купол пробито! Над замком знову засяяли три місяці, а нічне повітря наповнилося запахом квітів. Ми стояли біля вівтаря, і я відчула, як на моїх пальцях з’явилися дві каблучки — одна зі сталі та вовчого ікла, інша зі смарагду та зміїної луски.

​— Ми одружені, — прошепотіла я, не вірячи власним очам.

​— Тепер ми — одне ціле, — сказав Кайдан, піднімаючи мене на руки під радісні вигуки зграї.

​Але радість була недовгою. Далеко на горизонті, там, де Забуття відступило, я побачила велетенську постать, що виходила з туману. Це був не двійник і не Ткач. Це був сам Автор Забуття — істота, яка колись створила цей світ і тепер вирішила його остаточно видалити.

​— Розділ 15 завершено, — сказала я, стискаючи руки своїх чоловіків. — Весілля закінчилося. Починається фінальна війна за право на існування.