Розділ 14 . Дзеркальні серця та Випробування Істини

​Чорна блискавка не просто вдарила в замок — вона розколола саму реальність. Коли пил осів, я побачила, що замок Гірського Лігва змінився. Стіни стали напівпрозорими, а коридори почали нескінченно повторюватися, створюючи ілюзію замкненого кола.

​— Кайдане? Оріоне? — покликала я, відчуваючи, як холодне дихання Забуття лоскоче мою шию.

​З туману вийшли двоє. Один — кремезний воїн із блакитними очима та шрамом на плечі, інший — витончений маг у смарагдових шатах. Вони підійшли до мене, і Кайдан ніжно взяв мою ліву руку, а Оріон — праву.

​— Ми тут, Анно, — сказав Кайдан. — Ми готові до нашого союзу.

​Я вже хотіла посміхнутися, але Перо Пам’яті в моїй сумці раптом стало крижаним. Я відсахнулася. У ту ж мить з іншого кінця коридору вибігли ще двоє. Вони виглядали точно так само!

​— Анно, відійди від них! — проричав «другий» Кайдан, оголюючи меч. Його очі світилися люттю.

— Це пастка Забуття! — вигукнув «другий» Оріон, готуючи закляття.

​Я застигла. Чотири чоловіки. Двоє Кайданів, двоє Оріонів. Вони почали битися між собою, і їхні рухи, голоси, навіть запах були ідентичними. Забуття скопіювало їхні спогади, їхні тіла, навіть їхню любов до мене.

​— Надя! Міла! — крикнула я, сподіваючись на допомогу сестри.

​Надя вибігла з-за колони, тримаючи за руку Мілу. Міла була в людській подобі, але її вушка сіпалися від напруги.

— Аню, ми не знаємо, хто справжній! — плакала Надя. — Вони всі пахнуть лісом і магією!

​— Ткач стер їхні імена, але Забуття створило їхні копії, — я зрозуміла задум ворога. — Якщо я оберу неправильно, справжні Кайдан та Оріон зникнуть назавжди, ставши Тінями.

​Я заплющила очі. Я згадала нашу обіцянку на балконі. Я згадала не те, як вони виглядають, а те, як вони відчувають.

​Я підійшла до першої пари.

— Кайдане, — сказала я тому, хто тримав мене за руку раніше. — Розкажи мені про наше перше полювання.

Він почав розповідати в деталях, слово в слово, як у книзі.

​Тоді я підійшла до другого Кайдана, який щойно відбив удар свого двійника.

— А ти, що ти пам’ятаєш?

Він подивився на мене, і в його очах був не текст книги, а біль.

— Я пам’ятаю, як боявся, що ти зникнеш, коли закриєш останню сторінку. Я пам’ятаю, що ти пахнеш не просто магією, а домом.

​Я посміхнулася. Справжній Кайдан знав те, чого не було написано в книзі — він знав мої страхи.

​Тоді я повернулася до Оріонів.

— Оріоне, — звернулася я до того, що стояв праворуч. — Чому ти вирішив бути зі мною?

— Бо ти — Королева Перехрестя, — відповів він холодно і впевнено. — Ти — найсильніша магія цього світу.

​Я перевела погляд на іншого Оріона. Він опустив рапіру і просто дивився на мої пухнасті капці-зайчики, які я все ще носила.

— Бо ти — єдина, хто сміється з моїх повчань і носить ці дурні капці перед Альфою вовків. Ти — моє життя, а не моє королівство.

​— Ось ви де, — прошепотіла я.

​Я підняла Перо Пам’яті й написала в повітрі лише два слова: «СПРАВЖНЯ ЛЮБОВ».

​Золоте світло вдарило в двійників. Вони розсипалися сірим попелом, не встигнувши навіть скрикнути. Справжні Кайдан та Оріон впали на коліна, важко дихаючи. Магія Забуття намагалася їх виснажити, але моя впевненість дала їм сили.

​— Ти впізнала нас... — Кайдан підвівся і міцно обійняв мене.

— Ти дивилася не на королів, а на чоловіків, — Оріон притулився лобом до мого плеча.

​Надя і Міла підбігли до нас.

— Ви перемогли двійників! — раділа Міла. — Але дивіться на небо!

​Ми визирнули у вікно. Чорна павутина Забуття почала стискатися навколо замку, утворюючи велетенський купол. Ми були відрізані від світу.

​— Це Розділ 14, — сказала я, відчуваючи, як Перо знову пульсує. — Забуття більше не грає в хованки. Воно замкнуло нас, щоб знищити разом із нашими спогадами.

​— Тоді ми зробимо цей замок нашою фортецею, — Кайдан вихопив меч. — І почнемо готувати весілля прямо тут. Нехай Забуття бачить, що ми не боїмося майбутнього!