Розділ 13 . Тіні в коридорах та Обіцянка Вічності

Ми повернулися до Гірського Лігва, але тріумф був коротким. Замок, який завжди гудів від життя, тепер зустрів нас зловісною тишею. На стінах смолоскипи горіли тьмяним синім полум’ям, а в кутах коридорів застигли постаті.

​— Це мої вартові? — голос Кайдана здригнувся від люті та болю.

​Ми підійшли ближче. Це були вовки, але вони більше не мали облич. Замість очей і рота — гладка сіра шкіра. Вони стояли нерухомо, забувши, як дихати, як рухатися, як бути живими. Вони стали Людьми-Тінями.

​— Забуття дісталося серця замку, поки нас не було, — Оріон торкнувся плеча одного з вартових, і його рука пройшла крізь нього, наче крізь дим. — Вони не мертві, Анно. Вони просто порожні. Їхні історії стерті.

​Надя міцно притиснула до себе Мілу. Міла, хоч і була виснажена після трансформації в Кіцуне, відчула небезпеку. Її руде волосся знову почало іскрити.

​— Ми маємо повернути їм імена! — вигукнула Надя. — Аню, у тебе є Перо! Напиши їхні імена в повітрі, як ти зробила в печері!

​Я підняла золоте Перо Пам’яті, але воно мовчало. Світло всередині нього згасло.

— Воно працює лише на щирих емоціях, Надю, — прошепотіла я. — Я не можу просто написати ім’я, я маю відчути їхню історію.

​Кайдан зробив крок вперед. Він поклав свою величезну долоню на груди безликого вартового.

— Це Бруно, — сказав Альфа, і його голос затремтів. — Він врятував мого батька на полюванні. Він любить запах смаженого м'яса та пісні про північне сяйво. Він... він мій брат по крові.

​Як тільки Кайдан вимовив ці слова, Перо в моїй руці спалахнуло. Я змахнула ним, і золота іскра влетіла в груди Тіні. Сіра шкіра почала набувати кольору, з’явилися очі, наповнені сльозами. Бруно вдихнув повітря на повні легені й упав на коліна перед своїм вожаком.

​— Ми маємо нагадати всьому королівству, ким вони є! — зрозуміла я. — Це і є наша війна із Забуттям. Це битва за кожен спогад.

​Вечір застав нас на найвищому балконі. Війна виснажувала, але вона ж і об’єднувала. Я стояла між Кайданом та Оріоном, дивлячись на зорі, які ми щойно врятували від згасання.

​— Коли це все закінчиться... — почав Кайдан, дивлячись на свої руки, що все ще тремтіли після магічної напруги. — Коли Забуття відступить назавжди, я не хочу повертатися до того, як було раніше. Я не хочу обирати між обов’язком і серцем.

​Оріон, зазвичай такий стриманий, підійшов з іншого боку і взяв мою руку.

— У цьому світі, який ти змінила, Анно, старі правила більше не діють. Ти з’єднала Вовка і Змію. Ти стала нашим Перехрестям. У книгах пишуть про одного обранця, але ти — авторка. Ти можеш написати власний закон.

​Я подивилася на них. Суворий, вірний Кайдан і мудрий, загадковий Оріон. У моєму рідному світі це здалося б неможливим, але тут, у серці магії, де місяці мають три кольори, серце не знало кордонів.

​— Ви питаєте, чи можливо це? — я посміхнулася, відчуваючи тепло від їхніх рук. — У цій книзі можливо все, що ми наважимося відчути. Якщо ви обоє готові тримати цей світ разом зі мною... то я не оберу нікого одного. Я оберу вас обох. Ми будемо правити цим світом як троє, що стали одним цілим.

​Кайдан схилив голову, торкаючись мого лоба своїм.

— Тоді це буде найвеличніше весілля, яке бачили ці гори. Весілля Трьох Місяців.

​Оріон ніжно поцілував мою долоню.

— Твоє слово — закон, наша Королево. Тепер у нас є заради чого виграти цю війну. Заради нашої спільної вічності.

​Раптом небо над нами розкололося навпіл. Чорна блискавка вдарила в самі ворота замку. Забуття не збиралося здаватися без бою. Воно почуло нашу обіцянку і вирішило завдати удару в саме серце нашого щастя.

​— Розділ 13 завершено, — прошепотіла я, стискаючи Перо, яке тепер сяяло яскравіше за сонце. — Починається справжня битва. І цього разу ми б’ємося за наше майбутнє разом.