Розділ 12 . Вогняний прорив та Серце Безодні

Печера здригалася від люті Серця Забуття. Чорна сфера піднялася над блакитними водами Озера Сліз, і від неї в усі боки почали розповзатися тріщини, що поглинали колір і звук. Каміння, на яке падала тінь сфери, просто розчинялося в сірому мареві.

​— Вона затягує нас! — крикнув Оріон, встромивши рапіру в розщелину, щоб утриматися на ногах. Магічний вітер був таким сильним, що його зелені шати лопотіли, наче вітрила на штормі.

​Кайдан перетворився на велетенського вовка і став перед Надею та Мілою, зарившись пазурами в граніт.

— Анно! Використовуй Перо! Якщо ми не закриємо цей розлом, печера стане нашою спільною могилою без імені!

​Я стиснула сяюче Перо Пам’яті. Воно було теплим, майже гарячим, і пульсувало в такт моєму серцю.

— Я не знаю як! — вигукнула я, намагаючись перекрити гуркіт руйнування. — У книзі не було інструкцій!

​— Пиши в повітрі! — Надя визирнула з-за спини Кайдана. — Пам’ятаєш, як тато казав? «Слово — це перша магія». Напиши наше ім'я! Напиши, що ми ТУТ!

​Я змахнула Пером, залишаючи в повітрі слід із чистого золотого світла.

«МИ ПАМ’ЯТАЄМО», — вивела я великими літерами прямо перед чорною сферою.

​Але Забуття було сильнішим. Чорний дим почав огортати золоті літери, намагаючись їх стерти. У цей момент Міла зробила крок вперед. Її обличчя, зазвичай таке усміхнене й пустотливе, зараз було сповнене недитячої рішучості.

​— Ви не заберете мій дім! — крикнула вона.

​Її руде волосся спалахнуло справжнім полум’ям. Помаранчева енергія почала вириватися з її тіла, закручуючись у велетенський вихор. Міла почала змінюватися: вона не стала знову маленькою лисицею, але над її дівчачою постаттю піднялася примарна, величезна Вогняна Лисиця з дев’ятьма хвостами, кожен з яких палав яскравіше за сонце.

​— Це магія Давніх Кіцуне! — Оріон дивився на це з захватом. — Міла не просто перевертень, вона — живий вогонь пам’яті!

​Вогняна Лисиця кинулася на чорну сферу. Там, де полум’я торкалося темряви, лунав шип і скрегіт. Міла тримала розлом, даючи мені час.

​— Зараз, Анно! Дописуй! — гукнула Міла, і її голос пролунав відлунням тисячі голосів.

​Я вклала всю свою любов до Наді, всю вдячність Кайдану за захист і Оріону за мудрість у наступне речення:

«ЦЕЙ СВІТ МАЄ ІМ’Я, І ЙОГО ІСТОРІЯ ТРИВАЄ!»

​Золоті літери вибухнули світлом, з’єднавшись із вогнем Міли. Пролунав звук, схожий на удар велетенського дзвону. Чорна сфера Забуття стиснулася до розміру горошини і зникла, залишивши після себе лише порожнечу.

​Стеля печери почала обвалюватися.

— Біжимо! — Кайдан підхопив Надю та Мілу, яка знову стала звичайною (хоч і дуже втомленою) дівчинкою, на спину.

​Ми вилетіли з печер якраз у ту мить, коли вхід завалило велетенськими брилами. Сонце (точніше, три місяці, що вже сходили) світило яскраво. Ми впали на сіру траву, і на наших очах вона почала зеленіти. Колір повертався.

​Надя підповзла до Міли й міцно її обійняла.

— Ти була такою крутою! Величезна лисиця! Дев’ять хвостів!

​Міла лише втомлено посміхнулася, її веснянки знову стали чіткими.

— Я просто згадала, як смачно пахне твоя вечеря в замку... і не хотіла це забувати.

​Кайдан і Оріон підійшли до мене. Я все ще тримала Перо, яке тепер перетворилося на звичайну, хоч і дуже гарну золоту пір'їнку.

— Ми виграли час, — сказав Оріон, дивлячись на замок у далеконі. — Але Серце Забуття було лише частиною чогось більшого. Тепер воно знає про нас.

​— Нехай знає, — Кайдан поклав руку мені на плече. — У нас є Читачка, Вогняна Лисиця та найсміливіша дитина з двох світів. Ми готові.

​Я подивилася на Перо. На ньому з’явилася цифра 13.

— Попереду ще довгий шлях, — прошепотіла я. — Але наступний розділ ми напишемо в самому Гірському Лігві. Нам треба підготувати зграю до того, що прийде далі.