Розділ 11 . Тіні забуття та Зниклі Спогади

Повернення Міли в людській подобі мало б стати початком спокійних днів, але Книга Творця не дарма попередила нас про Забуття. Воно не прийшло з громом чи армією, воно прокрадалося тихіше за змію в траві.

​Першою це помітила Міла. Хоча вона тепер була дівчинкою, її лисяче чуття нікуди не зникло. Вона бігала коридорами замку, намагаючись звикнути до довгих ніг, і раптом зупинилася біля великого портрета першого Альфи вовків.

​— Аню! — покликала вона мене, її голос здригнувся. — Подивись на картину. Хіба тут не було напису?

​Я підійшла ближче. Золота табличка під портретом була абсолютно гладкою. Ще вчора там було викарбувано ім’я та дати правління, а тепер — нічого. Навіть фарби на самому полотні почали блякнути, перетворюючись на сіру пляму.

​— Це воно, — прошепотіла я, торкаючись холодного металу. — Забуття почало діяти. Воно стирає історію світу.

​Ми терміново зібрали Раду в бібліотеці. Кайдан виглядав похмурим, його очі світилися тривогою.

— Мої воїни скаржаться на дивні речі, — сказав він, стискаючи руків'я меча. — Дехто з них забув назви своїх рідних селищ. А вартові на стінах кажуть, що ліс навколо замку став... порожнім. Не просто тихим, а таким, ніби його там ніколи й не було.

​Оріон гортав стародавні сувої, але його обличчя ставало дедалі блідішим.

— Мої книги... — він показав нам один із сувоїв. — Літери зникають прямо під час читання. Якщо ми не зупинимо це, через кілька днів ми забудемо власні імена, а цей світ просто перестане існувати.

​Надя міцно тримала Мілу за руку.

— Аню, ми маємо щось зробити! — вигукнула вона. — Якщо книга хоче, щоб ми написали продовження, значить, нам потрібні Чорнила Пам’яті! Я читала про них у татовій книзі... вони знаходяться в Озері Сліз, глибоко в печерах під горами.

​Я подивилася на Книгу Творця на постаменті. На порожній сторінці почали проступати контури мапи.

«Шлях до Озера Сліз лежить через Лабіринт Відлуння. Тільки той, хто пам'ятає своє коріння, зможе пройти крізь тишу».

​— Значить, ми вирушаємо в печери, — вирішила я. — Кайдане, візьми найкращих вовків. Оріоне, нам знадобляться твої магічні світильники, бо Забуття приносить із собою темряву, яку не розсіє звичайний вогонь.

​Похід до печер був важким. Чим ближче ми підходили до гір, тим менше життя було навколо. Птахи не співали, трава була сірою, як попіл. Міла постійно озиралася, її руде волосся здавалося єдиною яскравою плямою в цьому згасаючому світі.

​— Мені страшно, Аню, — прошепотіла Міла, тулячись до Наді. — Я відчуваю, як спогади про ліс вислизають від мене. Я забуваю, як це — бути лисицею.

​— Тримайся за мою руку, — сказала Надя з тією дивовижною сміливістю, яка була тільки в неї. — Поки ми тримаємося одне за одного, ми не забудемо.

​Ми увійшли в Лабіринт Відлуння. Це було дивне місце, де стіни відбивали не звуки, а наші власні спогади. Я чула голос мами, яка кликала нас додому; чула сміх Наді, коли вона була зовсім маленькою.

​— Не зупиняйтеся! — крикнула я, коли Кайдан завмер біля однієї зі стін, де бачив своє перше полювання. — Це пастка Забуття! Воно хоче виманити ваші спогади, щоб з’їсти їх!

​Раптом перед нами виникла велетенська завіса з сірого диму. З неї почали виходити постаті без облич. Вони були схожі на нас, але в них не було кольору.

​— Ви хочете зберегти те, що має зникнути? — прошелестіли сотні голосів одночасно. — Навіщо вам біль пам’яті? Забудьте все. Станьте частиною великої тиші. Тут немає війни, немає страху, немає втрат.

​Оріон вихопив рапіру, але лезо проходило крізь тіні, не завдаючи їм шкоди. Кайдан замахнувся мечем, але він лише розсікав дим.

​— Вони не матеріальні! — вигукнув Оріон. — Це сама порожнеча!

​Тоді Надя і Міла вийшли вперед.

— Ви не заберете наші імена! — крикнула Надя. — Мене звати Надя! Моя сестра — Анна! Мій тато написав книгу, і ми її закінчимо!

​Міла заплющила очі й почала співати пісню, яку ми співали в дитинстві, коли нам було страшно. Її голос був чистим і яскравим. Раптом її тіло знову спалахнуло помаранчевим світлом, і це світло почало набувати форми... велетенської вогняної лисиці, що стояла за спиною маленької дівчинки.

​Тіні почали відступати, кричачи від болю. Вони не витримували яскравості щирих дитячих спогадів.

​— Швидше! — я побачила за завісою диму озеро, що світилося блакитним. — Це Озеро Сліз!

​Ми підбігли до берега. Вода в ньому була прозорою, як кришталь, і кожна крапля відбивала якийсь щасливий момент із життя нашого світу. Я занурила руку в воду, і в моїй долоні з’явилося маленьке перо, зроблене з чистого світла.

​— Це Перо Пам’яті, — прошепотіла я. — Тепер ми можемо вписати наш світ назад у Книгу Творця.

​Але як тільки я взяла перо, печера затряслася. З глибини озера почало підніматися щось велетенське — Серце Забуття. Це була чорна сфера, яка всмоктувала в себе світло.

​— Ви забрали Перо, але ви не вийдете звідси живими! — пролунав голос, від якого стіни печери почали тріскатися.

​— Розділ 11 закінчується тут, — я міцно стиснула Перо. — Але ми ще не дописали наше речення. Кайдане, Оріоне — захищайте дівчат! Ми прорвемося!